Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

також містять багато сцен, в яких діалог заходить і виборсується з безглуздих фраз. На питання часто-густо розмовники відповідають не до ладу. Значна частина розмов між персонажами у «Рекреаціях» — просто порожня балаканина. Як вже зазначалося вище, королю Олельку з «Московіади», якого автор ставить за потенційного рятівника українського народу, здається, більше до вподоби обмінюватися своїми знаннями у сфері іспаномовної непристойної лексики, ніж перейматися долею українського друкованого слова.

Численні мовні ігри Андруховича вирізняються грайливістю й дотепністю. Цілий розділ «Перверзії» містить виступ такого собі Джона-Пола Ощирка, своєрідного растамана і представника богеми, і у цілому ланцюжку з кількох фраз раз у раз одні слова міняються, поступаючись іншим[88]. Починається він з абзацу такого змісту:

Слухати реґґей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Слухати небо, вмирати під реґґей, вдихати листя трави. Вдихати реґґей, слухати в небі, вмирати під запах трави. Слухати трави, вдихати реґґей, вмирати під небом запахів. Вмирати з небом, слухати і вдихати: реґґей, траву, запах. Слухати і вдихати, вмирати і слухати: запах реґґей, небо трави[89].

Розділ продовжується у схожий спосіб, закликаючи всіх скоритись і розчинитися в природі, і йдеться при цьому про спробу відтворити ритуал куріння марихуани. Для того, щоб підкреслити грайливість цієї конкретної мовної гри, читачам на початку розділу дається виноска, що вони можуть пропустити цей розділ, якщо «не схильні до мовно-каббалістичних вправ». Численні списки, якими рясніє проза Андруховича, часто правлять за майданчики для жонґлювання словами. Приклад цього можна знайти в «Перверзії», коли доходить до списку псевдонімів Перфецького:

Його звали Стах Перфецький і Карп Любанський і Сом Рахманський і П’єр Долинський і Птах Кайфецький. Але його також звали Глюк, Блюм, Врубль, Штрудль і Шнобль. До того ж він був Йона Риб і Жора Кур і Шура Птиць і Сюра Яйць і Слава Днів. Проте він був також Сильний Перець, Хуан Перес, Друже Перче, Перчило і Ерц-Герц-Перц. Дехто знав його як Персидського, Парфянського, Парсунського, Профанського і Перфаворського. Найближчі друзі любили його за те, що був він Камаль Манхмаль, Йоган Коган, Будда Юдда, Юхан Бухан і Пу Фу. Однак усі без винятку кликали його Бімбер Бібамус, Аґнус Маґнус, Авіс Пеніс, Штахус Бахус і Кактус Еректус. Тож ніхто навіть не здогадувався, що насправді він Анти-Ной і Зорро Вавель і Гамбз/м/бург/х/ер і Спас Орфейський і P. S.

А всього імен його було сорок і жодне з них не було справжнім, бо справжнього не знав ніхто, навіть він сам[90].

Це — вправа у грі словами, після чого істина розпливається і, врешті-решт, пропадає з-перед очей.

У романах Андруховича чимало прямих посилань на українську мову і нападок на міфи, якими її повито. Один із сталих міфів, які оточують українську мову, стосується її неймовірної милозвучності[91]. У «Московіаді» Андрухович згадує, що українська мова, як визнала комісія експертів на конкурсі в Женеві, — друга за милозвучністю у світі. Втім, згадка ця з’являється поміж інших, у штучності яких пересічний читач уже переконався[92]. У «Перверзії» Перфецький сприймає українську мову не як щось, що «нас врятує», а як щось, що може повести[93]. Інша згадка мовної теми в романі — це запрошення на фестиваль у Венеції, написане українською з купою помилок; бо ж автори його стільки разів плутають Росію з Україною, замість виказувати жест поваги з боку організаторів фестивалю до українського поета Перфецького і його мови, воно перетворюється в кінцевому результаті на інструмент зневаги до українців.

Деконструкція Володимира Діброви міфу української мови у «Бурдику» зосереджена в основному на герої-діаспорянинові Бринчаку. Як це було у випадку з більшістю національних міфів, в політично активній еміґрації міф української мови розвивається куди мальовничіше. Піднесення української мови до метафізичного статусу відбувається у сценах, в яких люди прирівнюють його до релігії; такий акцент на мові, коли його роблять пан і пані Бринчаки, викликає посмішку. Познайомившись з наратором, пані Бринчак одразу запитує його, якою мовою (російською чи українською) він розмовляв удома і чи ходить до церкви; тоді вона каже, що почула, буцімто людей «за материнське та за Боже слово» карали Сибіром. Коли наратор і пан Бринчак починають порівнювати їхній минулий особистий досвід репресій за публічне вживання української мови, то розмова врешті перетворюється на якусь суперечку, хто ж зазнав більших утисків, і насправді ніхто з них не слухає іншого — в запалі своєї суперечки співрозмовники вже не взмозі спілкуватися тією ж таки мовою, за збереження якої так тяжко боролися[94]. Неабиякий наголос, що його на українську мову робить український національний міф, новий український інтелектуал, виведений у цих романах, сприймає як смішний (хоча й не позбавлений співчуття). Гумористичне зображення такого серйозного питання є спробою звільнити мову від того, що вона символізує в цьому міфі. У рамках ейфористичного руху в творах письменників-вісімдесятників, українська мова стягується зі своїх метафізичних висот і, деконструюючись шляхом гри словами, домішування лайок, стає будівельним матеріалом марнослів’я.