Орасіо Кірога - Казки Сельви

— Так, там з’явилася Людина... Ну, то й що?

— А ти знаєш, що ми скликали Збори?

— Ні, цього я не знала! — відповіла Водяна Кобра і так впевнено сковзнула з дерева вниз головою, начеб повзла по землі. — Мабуть, справа поважна... А що сталося?

— Наразі нічого; але ми саме тому й скликали Збори, щоб нічого не сталося. Коротко кажучи, ми дізналися, що в Будинку з’явилося кілька людей, і вони збираються залишитися там остаточно. Для нас це рівнозначно Смерті.

— Ти ба, а я гадала, буцімто ви самі — носійки Смерті... Ви ж весь час це торочите! — глузливо озвалася Водяна Кобра.

— Облишмо балачки! Ми потребуємо твоєї допомоги, Водяна Кобро.

— З якого такого дива? Мене це не обходить!

— Хтозна. На жаль, ти дуже схожа на нас, отруйних змій. Тож боронячи наші інтереси, ти обстоюватимеш власні.

— Авжеж! — відповіла Водяна Кобра, добре зваживши згубність такої схожості.

— Отже ми можемо розраховувати на тебе?

— Що я повинна зробити?

— Небагато. Податися до Будинку та підгледіти й під­слу­хати, що там відбувається.

— Це простіше простого! — недбало кинула Водяна Кобра, почухавши голову об стовбур. — Але заковика в тому, що тут, нагорі, на мене, поза всяким сумнівом, чекає добра вечеря... Я маю на увазі Бронзову Пенелопу[9], яка позавчора надумала намостити в кроні цього дерева гніздо...

— Може, дорогою ти знайдеш якусь поживу, — лагідно мовила Хрестова Гадюка.

Родичка скоса глянула на неї.

— Отже в путь, — наполягала Змія-Носоріг. — Тільки спершу зазирнемо на Збори.

— Е, ні! — запротестувала Водяна Кобра. — Нізащо! Я роблю вам послугу, і край! А на Збори заявлюся на зворотному шляху... якщо взагалі повернуся. Але передчасно бачити зморшкувату шкіру Каскавели, зухвалі очі Списоголової Змії та недоумкувату пику Коралового Аспіда? Ні, тільки не це!

— Коралового Аспіда немає.

— Байдуже! З мене й решти досить.

— Гаразд, гаразд! — примирливо прошипіла Хрестова Гадюка. — Але якщо ти не стишиш трохи ходу, я за тобою не вженуся.

Бо справді, хоч як Змія-Носоріг квапилася, вона однаково відставала від майже повільно — як для неї — плазуючої Водяної Кобри.

— Залишайся тут, адже вони десь неподалік, — озвалася та і, метнувшись уперед, вмить залишила далеко позаду отруйну родичку.

За чверть години Мисливиця вже дісталася до потрібного місця. В Будинку ще не спали. Крізь розчахнуті двері струміли потоки світла, й Водяна Кобра здаля завважила чотирьох чоловіків, які сиділи за столом.

Щоб не вскочити в халепу, слід було уникати собак. Чи були вони тут? Водяна Кобра підозрювала, що були. Відтак далі вона повзла дуже обережно, а надто коли добулася до галереї.

Опинившись там, уважно роззирнулася. Ні попереду, ні з боків жодного собаки. Лише на протилежній галереї, з-за ніг чоловіків погляд Мисливиці запримітив сплячого на боку чорного пса.

Отже простір перед нею був вільний. Оскільки з того місця, де вона знаходилася, Водяна Кобра тільки чула голоси, але не бачила співрозмовників, вона зиркнула нагору й одразу завважила те, що шукала.

Потім видерлася притуленою до стіни галереї драбиною й умостилася на бантині між стіною та покрівлею. Та хоч як обережно рухалася, Мисливиця зіштовхнула вниз якийсь старий цвях, і один із чоловіків глянув угору.

«Все пропало!» — подумала Водяна Кобра, затамувавши подих.

Інший чоловік також утупився в стелю.

— Що це? — запитав він.

— Нічого, — озвався перший. — Мені привиділося там щось чорне.

— Мабуть, щур.

— Людина помилилася! — прошипіла Водяна Кобра.

— Або змія.

— А ця Людина вгадала, — прошипіла ще раз Мисливиця, готуючись до битви.

Однак люди знову схилилися над столом, і Водяна Кобра півгодини стежила за ними та чула їхню розмову.

В Будинку, який викликав таке занепокоєння мешканців сельви, розмістився дуже важливий науковий заклад. Оскільки ці місця