Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

аж перекособочилася, і шмагав, смикав, полосував низ живота так, що їй аж в очах чорно ставало. Треба було б поїхати до міста, до лікаря. Але коли? В Охрімчуків ще залишалося незапоране бурякове поле. А де ж це бачено, щоб покинути городину в землі і своїми болячками займатися?

У селі знали як заповідь: хто не зачистить поле до другої Пречистої, в того й у хаті щось буде нечисто. Та Олекса Охрімчук тільки хитрувато посміювався: «Хто не прибрався до Богослова, отой не вартий доброго слова. А до Богослова ще два тижні». І приберігав кожного року буряки наостанок, казав: восени, після дощів, вони найкраще набирають вагу і цукор. То нащо втрачати? Тож бралися Охрімчуки за них зазвичай уже по всьому. Як на гріх, ця осінь видалася сухою. Навіть грибів не вдалося наїстися і на зиму насушити, хіба що моховики та зелениці повискакували з-під листя поблизу лісових боліт. І буряки довго сиділи однаковими, не могли розсунути в боки суху землю. Аж перед самим Богословом пішла злива. Та ще й яка! Як посеред літа – з розкотистими громами і блискавками. А після неї почали набиратися земних соків буряки.

Тепер Олекса підганяв: хутчіше, хутчіше, казала Димка, що зима буде рання. Боронь Боже, вдарять дочасні морози і врожай пропаде. Сам із Степаном тягнув корені із землі, складав у кіпці, а жінка, обмотавши поперек пуховою хусткою та обклавши себе теплими лахами, сиділа на низенькому дерев’яному ослінчику, болісно ойкала при кожному порухові тіла і обрізала гичку, чистила буряки, зішкрябуючи з них налиплу після дощу землю. Як тільки останній буряк упав у льох, Уляна звалилася в постіль. У ній і Покрова її застала. Степан бідкався, припадав біля хворої матері і при кожній зустрічі з жалем поглядав на Дану: мовляв, отака моя доля нещасна.

А Дана і тішиться, і картає себе водночас за це тішення. Бо що ж ото воно виходить? Що кому біда, а їй вигода? Та чи ж їй не шкода тітку Уляну, яка за тою щоденною клятою роботою світа білого не бачить? Та чи ж у неї серця немає? Авжеж, є. Он як голосно вистукує та підказує їй одну і ту ж дорогу – до школи. Дана і слухається його: куди б не йшла, куди б не бігла – біля школи опиниться. Навіть якщо їй треба зовсім в інший бік села, все одно знайдеться причина, щоб сповільненим кроком пройтися біля критого червоною черепицею шкільного будиночка.

Вже другий тиждень там вчителює Юрко. Взяли його до школи тимчасово: старенька пані Яніна захворіла і попросила колишнього свого учня підмінити її. Солтис як дізнався, зчинив було гвалт: непорядок, не по закону, потрібно зареєструватися, взяти спеціальний дозвіл, бо у Речі Посполитій до шкільництва дуже суворі вимоги. Тим більше, що пан Юрек не поляк. Можуть бути великі неприємності.

Але Яніна, висушена роками, але така ж гонорова і затята, як у молодості, стояла на своєму: вона так пишається, що Юрек став студентом Львівського університету Яна Казимира. Це така честь! Така честь! Бо ж то найпрестижніший університет в Другій Речі Посполитій. Вона знає і професора Францішека Буяка, який завідує кафедрою соціальної і економічної історії. О, вона ще поговорить з тим своїм земляком про Юрека, вона ще замовить слово за свого найкращого учня, хай розберуться у тому непорозумінні, через яке Юрек змушений був перервати науку. Але він ще надолужить своє і обов’язково стане професором. Обов’язково! Не була б вона Яніною Ковальською! А зараз чого б йому не попрактикуватися у школі? Та й де вони так терміново знайдуть їй заміну? Та й це ж тільки натрохи, зовсім-зовсім натрохи, бо вона – хай панство бардзо це собі затямить! – не збирається віддаватися до рук ескулапів надовго.

«Натрохи» таки обіцяє перерости «надовго», бо пані Яніні не стає ліпше. Малі туричівці тим часом вервечкою тягнуться за молодим паном учителем, навіть після уроків проходу йому не дають. І чим він їм так полюбився?

А їй, Богдані Ясницькій, чим? Ходить за ним, як зачарована, як якоюсь ворожайкою до нього приворожена. Побачить його здалека – і ніби над осінніми Туричами сонечко весняне зійде. Перекинуться з ним кількома словами – і потім вона ті слова цілу ніч згадує, повторює, до серця пригортає та обціловує.

Але сьогодні, здається, сонечко над Туричами не з’явиться. Юрко виходить зі шкільного подвір’я не сам, як завше, а з якоюсь дівчиною. Зграбна, невеличка, ледь до Юркового плеча дістає, у чорному приталеному саку[41] і довгій сірій спідниці, зав’язана червоною шальохою, з-під якої вибилися руденькі кучері. Дівчина вчепилася у рукав Юркового пальта, щось безперестанку говорить, заглядає йому у вічі, а він слухає та згідливо головою киває. О, вже не киває – нагнувся, поклав руку дівчині на плече, щось сказав їй на вухо. Вона голосно засміялася, аж голову відкинула назад, аж руді кучерики її від радості затанцювали. Мабуть, це його кохана, не витерпіла розлуки, приїхала з міста, щоб зі своїм опальним Юрасиком зустрітися.

Дана вхопилася за груди. Здалося, що там раптом перестало битися серце, що замість нього хтось вкинув їй маленьку жаринку і вона пропікає її наскрізь. Не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від тих двох, не могла слухати той дзвінкий дівочий сміх, що шмагав її наче батогом. Ой леле! Та що ж це з нею діється?! Куди ж їй іти? Куди бігти?

Юрко ніби відчув її погляд – озирнувся, махнув рукою, щоб підійшла. Заперечливо хитнула головою, крутнулася на підборах і кинулася бігти назад. Ні, це їй здавалося, що біжить. Насправді ноги ледве ступали стежкою, під ними ніби не було землі, тільки щось хитке, непевне, драглисте, сіре, як туман чи як хмари. Ось-ось вона провалиться крізь цю хитавицю, полетить у безодню і розіб’ється. І хай. Бо так їй боляче, так боляче… Господи! Нащо їй таке кохання? За що? Та варто їй тільки пальчиком