Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

побувала. У них же нікого нема, крім Петрусика, а я, свинота, ніколи його не приводжу до старих... Дуже рада, що побувала.

А Літі чомусь було сумно, і вона довго не засинала. Чим більше вона пізнавала Ігоря, тим молодшим він здавався, немов зникав похмурий наліт, і він ставав самим собою — зовсім молодим, яким був у дійсності, а то одразу здався навіть старшим за неї, принаймні ровесником. Але ж вона знала, що їй дають завжди років на десять менше... Він змінився, — вирішила вона, — і радіє, що завтра приїде наречена і вони повінчаються. Але щось заважало думати так. Надто пильно, уважно дивився він на неї саму, реагував не тільки на кожне слово, а й на кожен жест, погляд.

Спочатку було приємним його ставлення до неї, таке шанобливе, довірливе, але ж вона була чуйною і по-жіночому розумною жінкою. Ясно, що вона йому сподобалась, і це лестило, як кожній жінці. Ольга розповіла б з погордою, — вона була вірною подругою і незаздрісною: «Блискучий гвардійський офіцер яких тільки не набачився, а от маєте — напередодні весілля так за нашою Літкою упадав!» Вона б, Ольга, не зрозуміла, що він зовсім не «упадав» і що він зовсім не «блискучий гвардійський офіцер», а розгублений юнак, на вигляд старший за свої роки і не через неї «розгублений», навпаки, коло неї він трохи отямився.

Сумно було від бесіди з ним.

Мабуть, добре, що завжди так багато роботи, клопоту про всіх, що нема коли думати над усім тим, про що розмовляли з Ігорем.

Розмовляли. Не базікали, як завжди з родичами і подругами, навіть тепер, коли всіх турбували не тільки особисті, а й загальні події, проте такі розмови частіше зводились до тихенько переданих одна одній чуток, пліток, де на одну частку дійсного припадало дев’яносто дев’ять процентів домислів, якими обростала кожна новина по дорозі зі столиці чи фронту. У кабінеті в чоловіка точилися серйозні розмови з кореспондентами, співробітниками, але Літа не брала в них участі, там повноправними з чоловіками почувалися старші її сестри: Сима — з святенницьким виглядом «китайської богородиці», як влучно вирвалося у Ілька, так і влипло, і найстарша Варюша, пітерська дама.

У неї в Петрограді бували в гостях, чим вона дуже пишалась, і члени думи, полковники і генерали — товариші покійного чоловіка Мишуні, і трохи менші чинами і молодші роками, але гвардійські офіцери — товариші другого чоловіка — Митюні, який також помер несподівано зовсім молодим. Взагалі у неї стрічалися різні статечні військові і не військові. Вона була між сестрами вищого рангу і тому в сім’ї вважалась красунею: дівчатка її любили більше за тьотю Симу, в якої був надто серйозний вигляд і впевненість, що вона найрозумніша, а бабуся казала: «Сима працює в банку, як мужчина, директор без неї не може обійтись», — але при цих словах дядя Ілько робив таку загадкову гримасу, значення якої дівчата зрозуміли тільки тоді, коли підросли.

Щонеділі тьотя Сима приходила з дітьми на обід на Різницьку, і за обідом вона заводила розмови з тьотею Варею, яка щороку на літо приїздила в Полтаву зі своїми дітьми. Балаканина тьоті Варі нагадувала балачки полтавських дам, тільки з іншим прононсом. Виходило завжди так, що «Літка» — наймолодша — їм завжди в чомусь допомагала, а не вони їй. І коли збиралися всі родичі, саме Варя і Сима підтримували чоловічі розмови, заходили вільно в кабінет, трималися з усіма вільно, і цілком було природно, що в цей час тьотя Літа, Літка, клопочеться за всіх дітей, за всіх гостей.

З Ігорем розмовляли так одверто, і вона не відчувала своєї необізнаності в деяких питаннях, і не такої вже освіченості, вона сприймала все більше не розумом, а серцем і часто вірніше, ніж інші, вловлювала зміни в настроях людської громади, особливо тепер, у час війни. Вона вільніше і охочіше розмовляла про всі події зі своїми «кумами» — залізничниками, з дрібними службовцями, біженцями, ніж з чоловіком і старшими сестрами.

Проте саме їй звірялися всі — хіба Ігор перший? І це було їй приємно. Та раптом зараз, уночі, незрозуміло чому, їй стало сумно і захотілось додому.

Коли б не Ольга, вона запалила б свічку, вийняла б з ридикюля картки дітей і поглянула б на них, вона завжди носила їх із собою — картки Галинки й Олесика, і охоче показувала їх знайомим.

— Ти не спиш?— спитала сонним голосом Ольга.

— Щось не спиться.

— Спи, вже пізно, завтра рано вставати. А жениха вже бачила? Познайомилась?

— Бачила. Я ж в ігумені була.

Нічого вона не розповість Ользі. Нічого. Скажеш — і все стане буденним, дріб’язковим від запитань, зауважень, пошлих, банальних дотепів, що, наче павутинням, завжди обплітають найменшу приємну подію, випадкову зустріч.

— Сама сказала — спи, а не даєш, — дорікнула вона Ользі. — Завтра побачиш який. Завтра і наречена його буде.

Адже він сьогодні вночі поїхав її зустрічати.

Цікаво, яка вона.

Усім цікаво, не тільки їй. Цілком природно.