Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

class="book">– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? – Настя аж руками сплеснула. Одразу кинулась до доньки, яка, може, й давно стояла перед порогом, не наважуючись зайти до хати. – Щось трапилось? – пригорнула до себе та ще дужче налякалася: тремтить уся, як спіймане зайченя. А коли за руку потягла, то й зовсім кров у голову вдарила. – Хтось гнався за тобою чи… – не наважилась сказати те, що на думку прийшло. – Кажи матері, доню, що б не сталося, кажи, усе одно нам удвох із тобою рішати, – намагалася хоч якось її розговорити. – То невже прямо в монастирі хтось… – і знову замовкла. – Мабуть, Молодніков… – саме на ньому зійшлися її думки. – Я ось піду туди! – у гарячці одразу й рушати зібралася. – Ось я йому покажу! – погрожувала, ще не розуміючи, що робитиме. – А може, Гриця туди відправити? Той усіх виведе на чисту воду!

– Не треба нічого робити, – ледве проказала. – Я не хочу, щоб про те хтось знав, – хлипала точнісінько так, як у дитинстві. – Він мені нічого не встиг зробити, лише піймав і зачинив ув одній із кімнат монастирського маєтку, – промовила трохи розбірливіше. – Поміщицький син саме нагодився. Якби не він… – при згадці про те їй знову ставало зле. Аж тепер мати помітила синці, які проглядали з-під розірваного одягу.

– Справжній садист! – уже вкотре накидала на себе старий суконний піджак, аби відправитися шукати кривдника. – Хто посмів чіпати мою дитину? – уже й на неї той колотун перескочив.

Вважала, що так і було, просто донька боїться в тому зізнатися. Різні варіанти в голові перебрала, та на жодному не спинилася. Навіть коли мила її в кориті, не почула від неї нічого конкретного. Не сказала вона й слова, коли Настя шепотіла молитву, лише згодом побілілі вуста розтулилися:

– Синці й подряпини від того, що я з вікна стрибнула. Якби воно відчинилося, може б, і не було такого, а коли розбила, то й сама порізалась. Тільки що було робити, коли він на двері вже налягав.

– Ти з розбитого вікна плигнула вниз на бите скло? – мати дивилася на неї і не могла повірити. – Там же високо, до того ж кущі й дерева внизу… – аж саму той страх почав колотити. – Як же потім?.. – не могла навіть уявити.

– Дотемна ховалася в лісі, а він усе кричав і погрожував мене вбити, – там їй було ще страшніше. – Пробіжу трохи та знов послухаю, а сама все Миколая Чудотворця кличу на допомогу. Коли люди де й узялися – возом їхали, то й мене підвезли. Їй-богу, нікого не було на дорозі, та й потім пропала підвода, тільки-но я з неї зіскочила.

– О Господи! – аж сплеснула Настя долонями. Не знала, що й думати: чи насправді чудо сталося, чи то дитині від страху так здалося. – Раз так просила, може, й Сам приїхав за тобою, – встала та перехрестилася на його ікону. – Значить, Молодніков. Теж мені президент Святогірської республіки. Захопив з дружками не лише монастирський, а й панський маєток і проїдає та пропиває чуже добро. Свій уряд, бачите, у нього, свої депутати – наймити з лісопильні. Ні земська управа їм не указ, ні повітова. Але я йому цього не прощу!

– Тільки Грицю нічого не кажіть, не хочу, щоб він думав, що мене обезчестили, – просила донька. – А ви ще читайте молитву, бо знову все починає тремтіти, – Оксана ледве вдягала чисту сорочку.

– Чому ж. Він завжди тебе захищав, тому й зараз у нашій слободі ніхто не посміє тебе скривдити.

– Не треба, він був проти того, щоб я туди йшла, а я і його не послухала.

І читала Настя того вечора, і на віск переляк виливала, і святою водою через сито порскала – робила все, що знала, аби доньці полегшало. Навіть цілу ніч за руку тримала, бо щойно відпустить, як її донька знову починає кричати.

Сама чого тільки не передумала до ранку. Пригадала й те, як не пускала туди свою «сестру милосердя», а вона так просилася, що й на коліна ставала. Пізніше змушувала всім хвалитися, що брат то два, а то вже три Георгіївські хрести отримав, аби боялися її чіпати, а воно й це не допомогло. Пригадувала й інше: як багато люду було в їхньому Святогірському монастирі ще на початку війни, коли російська влада через Ізюмську земську управу розміщувала там і поранених з фронту, і біженців, і депортованих із Західної України, де війна вже точилася. Але був порядок і всім давали лад. Ну, трохи не всім, бо не любили монахи іновірців, навіть виживали – тому, разом із людьми, розійшлася й погана слава про цю святу обитель.

Згодом біженці подалися світ за очі, повтікали додому й вояки, які після лікування мали на фронт повертатися, лишилися лише каліки та ті, хто від війни там ховався. Саме вони й напоумили місцеву голоту на створення «Святогірської республіки». З того часу не знала і влада, що з ними робити, то й вирішила: вважати все те неправдою, а хто переказуватиме чутки, тих вона каратиме. Про свавілля бандитів говорили по-різному: одні називали їх першою ластівкою ультралівого анархізму, а інші – совєтською ластівкою більшовицького сепаратизму. «І де тільки такі слова взялися, яких тут ніколи не чули? – дивувалася Настя. – Одне я зрозуміла: такими шматками можуть усю нашу землю захопити, тоді довкола будуть самі республіки, як Святогірська. Ото життя настане!»

Сама вкотре дякувала Богові, що її дитина вже вдома. Передумала й Грицю говорити, який згарячу міг і самосуд учинити. А чи виправдають його потім, раз влада вирішила їх не помічати? З тим і задрімала, поки Оксанка своїм криком знову її не розбудила.

2

– Виходь, Насте, до нас! – гукала її баба Палажка з вулиці. – Давно ми тебе не звали, нехай, думали, на свого синочка надивиться, – про повернення Григорія в перший же день уся слобода переказувала. – Ще б пак, офіцером-фронтовиком прийшов, а вже що нагород – на повні груди. У блискучих чоботях, у новенькій формі, навхрест оперезаний портупеєю, іде гордовито вулицею рідної слободи, а хрести та медалі при кожному кроці так і подзенькують, – з такою насолодою розказувала баба Палажка, що в Насті від щастя аж очі