Кобо Абе - Жінка в пісках

й обернувся — хтозна-коли у дверях з’явилася жінка й стежила за ним. Захоплена зненацька, вона сахнулася одною ногою назад, а очі звела вгору. Чоловік перехопив її погляд і побачив, як зверху, на східному боці ями, на нього дивляться троє чоловіків. Він не міг їх розпізнати, бо нижню частину їхніх облич закривали рушники, але здогадувався, що, може, це вчорашній старий з приятелями. Мимоволі приготувався до оборони, але відразу ж опанував себе й, не звертаючи уваги на непрошених гостей, вирішив працювати далі. Їхні погляди не тільки не заважали, а навіть підганяли його до роботи.

Піт заливав йому очі й скапував з носа. Чоловік не мав часу витиратись, а тому заплющував очі й орудував лопатою. Ні, йому не слід зупинятися. Якщо вони побачать, з яким завзяттям він трудиться, то навіть своїми дурними головами збагнуть, що вони нікчеми.

Він глянув на годинника. Витер пісок на склі циферблата об штани — все ще було десять на третю. Десять на третю! Як і минулого разу, коли дивився на стрілки. Довір’я до власного відчуття часу миттю пропало. Мабуть, в очах равлика сонце рухається із швидкістю бейсбольного м’яча.

Пісок ринув униз. Глухий звук і навальний тиск на груди... Чоловік спробував глянути вгору, щоб дізнатися, що сталась, але не міг угадати, де низ, а де верх. Скорчившись у блювотині, він лише помітив над собою тьмяне світло.

Частина друга
11
Дзінь, дзінь, дзінь... Що це дзвенить? Дзвінок. Дзяв, дзяв, дзяв... Хто це кричить? Чорт.

Жінка наспівувала собі під ніс. Збираючи осугу на воді в баку, невтомно повторювала ті самі слова.

Коли пісенька скінчилася, було чути, як жінка полоще рис. Чоловік тихенько зітхнув, перевернувся на другий бік і завмер у напруженому чеканні... Ось незабаром вона принесе воду в тазику й поможе йому вмитися. Розпухла від піску й поту шкіра мало не ятрилася. Від самої згадки про холодний мокрий рушник чоловік зіщулився.

Чоловік не вставав з постелі відтоді, як знепритомнів, придушений піщаною лавиною. Протягом перших двох днів його мучила гарячка, що досягала майже тридцяти дев’яти градусів, і безперестанку нудило. Наступного ранку температура помітно спала, повернувся апетит. Мабуть, його захворювання спричинив не удар піщаної брили, а скоріше втома від незвичної тривалої фізичної роботи під палючим сонцем. Зрештою, нічого страшного в цьому не було.

Напевне тому й одужання було швидким. На четвертий день майже зник біль у ногах і попереку. З настанням п’ятого дня чоловік не мав на що скаржитися, хіба що на деяку млявість. А проте він не вставав з постелі, вдаючи тяжкохворого; очевидно, на це в нього були певні причини. Ясна річ, він усе ще не зрікся думки про втечу.

— Ви прокинулися?..— боязко спитала жінка.

Краєчком примружених очей вгадуючи під робочими шароварами округлості її колін, чоловік відповів невиразним стогоном. Жінка поволі викручувала рушника над погнутим латунним тазиком і вела далі:

— Як ви почуваєте себе?

— Так собі...

— Може, освіжити плечі?

Він не мав нічого проти, щоб цілком віддатися в її руки — мабуть, тому, що вважав себе хворим. Йому пригадався вірш про те, як одній дитині приснилося в гарячці, ніби її загорнули в прохолодний срібний папір. Спітніла, обліплена піском шкіра, що, здавалось, уже задихалася без повітря, раптом ожила і прохолола, а в неї, викликаючи дивне збудження, ніби проникав запах жіночого тіла.

Однак чоловік не міг їй усього простити. Бо це були дві різні речі, які не треба плутати. Три дні відпочинку швидко промайнули й пручатися далі було не варто. Якщо його план осунути піщану стіну і зробити її пологішою скінчився невдачею, то це лише означає, що він був погано підготовлений. Якби на перешкоді не став несподіваний сонячний