Оксана Каліна - Про життя

— Що таке щастя, Катюшко? — спитала Вікторія, — людина не може бути щасливою кожну мить, бо це як щодня на роботу ходити: швидко звикнеться і перетвориться на рутину. Сприйматимеш його, як данність і все одно шукатимеш чогось більшого. Така людська натура…

— От нагородила, філософічка, — вдала, ніби розсердилась, Катя, — ти, Вітко, слова в простоті сказати не можеш, все з якимись викрутасами, — подруги весело розсміялися, — але ти права. Потрібно вміти радуватись моменту. Може це і є секрет щастя? І все таки, чого тобі не вистачає? Я ж бачу, ти останнім часом на себе не схожа ходиш.

Вікторія задумалась. Справді, чого не вистачає? Ніби все є6 дім, діти, чоловік. Хороший, між іншим: не п'є, не палить, навколо хати не ганяє, майстровитий і хазяйновитий, робота до душі, і взагалі — життя іде по гладенькій накатаній доріжці. І все ж, що не так?

— Свободи не вистачає, — раптом сказала Вікторія.

— Чого? — мало не вдавилась коньяком Катя, — свободи? Он у мене тієї свободи — їж та не обляпайся. І що? Багато маю від того щастя. Щось тебе, подруго, не туди понесло. Сказала б, краще, закохатись хочу, щоб почуття — феєрверком і іскри з очей! — Катя замріяно посміхнулась, — а то скнієш зі своїм благовірним… Я б такого зануду на третій день кинула, слово честі!

Подруги знову розсміялися. Сорок років, п'ятдесят, чи більше. Яка різниця? Життя продовжується і невідомо, які сюрпризи чекають тебе за рогом…

Ольгу все дратувало. Буквально все. І всюди ввижався бруд та безлад. Скільки б вона не прибирала вдома чи не давала лад паперам на роботі, все рівно щось було не так. Можливо тому, що безлад останнім часом надійно оселився у її голові.

— У-у-у, рідненька, — співчутливо протягнула давня подруга Настя, — то це не просто безлад, це вже справжнім бардаком пахтить.

— А що, вже й людям помітно? — злякано спитала Ольга.

Вона була людиною досить скритною і не любила виставляти на показ ні те, що діється у неї в душі, ні свої почуття.

— Сторонні люди, може й не бачать, а от я — так. Знаю ж тебе, як облуплену. Ти смикана якась зробилась, очиськами, наче сова, так і зиркаєш. Неспокій в тобі, подруго, поселився. А це не дуже добре.

— Та чого доброго, — махнула рукою Ольга.

Вона знала за собою одну цікаву особливість: якщо її починало, як казала подруга «вести», Ольга могла й не зупиниться. А завести могло ой-ой куди!

— Гальма «підлатай», — порадила подруга, збираючись додому після задушевної розмови за пляшечкою винця, — і все буде добре. Одне діло, коли у мужика, вибач, бордельєро, в голові, і зовсім інше — коли в жінки. Сама знаєш, чим це для сім'ї закінчується.

— Та знаю, — зітхнула Ольга.

— Ти зможеш. Я в тєбя…

— …вєрю, — продовжила Ольга і вони дружно розсміялись старому жарту.

А от Ольга сама собі вже не дуже довіряла. Що ж, врешті решт сталося? Жила собі 10 років спокійно звичайна заміжня жінка, виховувала дітей, готувала сніданки і вечері чоловіку, а тут на тобі… Все остогидло, окрім дітей. Чоловіка ледве переносила. Криза середнього віку…

«Не потрібно було взагалі за нього заміж виходити, — раптом подумала Ольга, — родила б собі близнят, і жила спокійно. Копійку я завжди вміла сама заробити, не пропали б. Та що вже тепер…».

До заміжжя, чого гріха таїти, Ольга жила весело. Кавалерів біля неї крутилося багацько, можна було вибирати і перебирати. Ольга не корчила з себе святу невинність і вибирала. Все шукала…когось, чогось, і ніяк не могла зрозуміти, чого саме. А тоді раптом зрозуміла: любові, захисту і теплоти. Бо всі цього шукають, все інше — лише «прилагатєльноє». Все своє дитинство і добрячу половину підліткового віку Ольга з молодшим братом ховалися від п'яного вітчима по сусідам. Або ж чатували під вікнами рідної хати, коли вітчим скандалив з мамою — боялися, аби він її не вбив. А мама їх в хату не пускала — боялася того самого. Ольга залишилась перелякана цим на все життя, тому в кожному чоловіку шукала, перш за все захисту. Щоб можна було нічого не боятися, навіть жахіть, що так часто снилися їй по ночам. Щоб притулитися до нього, і забути про все…

Але, як водиться, такого чоловіка не знаходилось (а може то так здавалось), тому вона продовжувала шукати. Якби не Ольгина скритність, то за ці безкінечні пошуки її можна було б назвати негарним словом, яке починається на букву «б».

А в один прекрасний день вона вирішила: досить! Ну не випало на її долю щастя. І таке буває, це ще не найстрашніше (певне, що не найстрашніше), що може трапитись у житті. І вирішила, як в тій казці — хто перший в двері постукає, за того й піду.

Постукав гарний хлопець — непитущий (!), симпатичний, роботящий і зі всіх сторін позитивний. Якого дідька ще потрібно? Ніякого, вирішила Ольга, це вже й так, вважай, подарунок долі. Вийшла заміж, тільки з тих пір стала почувати себе якоюсь… напівмертвою (чи напівживою?) «царівною», лише народження дітей рятувало ситуацію.

Час від часу Ольгу починало «вести», їй хотілося кинуть все, і якщо не знайти свою любов, то хоча б згадати веселу молодість, ожити. Але… До чого тут діти? Їм тато — найкращий. Цікаве життя. З «прилагатєльними».

— Рак, — сказав лікар спокійно, підсовуючи Юрію якісь формуляри, ретельно виписані щільним, незрозумілим «медичним» почерком.

Юрій тупо витріщився на папірці. Він анічогісінько не зрозумів з того, що тільки що сказав лікар. Ні, йому було ясно значення самого слова «рак», але воно, у його свідомості, аж ніяк не хотіло пов'язуватися з його власною особо.

— Ви зрозуміли, про що я? — запитав лікар, пильно дивлячись на