Марина Кічка - Вона

просто хотілось втекти. Адже попри все, що їй випало на долю, їй було вісімнадцять, вона була дівчиною, і насамперед людиною! Але раптом її роздуми перебив дзвінок.

— Алло. Ти вмієш вибрати час.

— Я не вчасно?

— Та ні, говори вже, — Марі була такою втомленою, що їй було просто байдуже, який в неї голос, вона не могла вже приховувати своє занепокоєння.

— Як ти там? — Андрій теж був помітно засмучений, ніби настрій Марі передався і йому.

— Тобі збрехати чи сказати як є? — Марі дивилась у стелю, а подумки сиділа поруч із другом, поруч з тим хто завжди з нею, у її серці.

— Так як є!!! Адже того й дзвоню. Це вперше за довгий час ти вийшла у світ. Завеликий ризик, Марі, адже ми так довго тебе ховали. Ти не можеш так ризикувати.

— Ти думаєш я цього не знаю!? Знаю! Я все це знаю! — і Марі з кожним словом розуміла, що має сказати все, що накипіло, інакше вона просто вибухне. — Я не можу! Мене це просто вбиває. Те що я сиджу тут і просто марную час. Я б уже давно була б в іншому місці. Далеко… Розумієш? Робила б щось корисне…

— Так, розумію. Але що з тобою, ти сама на себе не схожа!? Ти ж завжди тверезо мислила, — Андрій зрозумів, що це саме та серйозна розмова, яку він вже не раз прокручував у своїй голові. Адже його не абияк хвилювали ті самі питання.

— Ти стан свій бачила, куди б ти пішла і що б зараз робила? Ти б швидше за все просто десь померла. А те, що ти ще й досі жива і декілька днів витратила на відновлення, — це не гаяння часу, а щасливий шанс який тобі подарувала доля.

— Ооо, доля мені одні подарунки підносить, — іронічно, крізь зуби процідила Марі.

— Нових снів я так розумію не було? Так що це і є твоє основне завдання.

— Андрію… — Марі на мить завагалась чи варто про це говорити, а потім зрозуміла, якщо не йому, то кому??? — Мені важко з Тарасом. Дуже!

— Що трапилось? — занепокоєно запитав Андрій. — Він на тебе тисне?

— Його почуття до мене… вони збивають мене з пантелику. Постійно у вирі емоцій. Він наводить мене не на ті думки. Мені дуже важко.

— Ну, я навіть не сумнівався, що він на тебе западе), — жартома відповів Андрій. — А й справді, кому ж ти можеш не сподобатись? Ти на себе давно в дзеркало дивилась? Ти ж красуня! — підбадьорював Андрій.

— Я просто не розумію, чого він від мене хоче?

— Маріє, — давно її ніхто не називав повним ім’ям, — у таких справах найкращим порадником завжди була Анна. Але я можу сказати одне… Головне, що ти від нього очікуєш? Марі, ти зробиш свою справу і підеш далі, і все це просто залишиться відлунням минулого. Усе насправді дуже просто, — Андрій зітхнув і додав.

— Ти сама мені постійно повторюєш, що все рано чи пізно закінчується. Усе закінчується. Тільки не моя підтримка, — Андрій посміхнувся. Посміхнувся за багато кілометрів від Марі, але вона відчула все те тепло, яке несла його усмішка.

— Моя любов до вас ніколи не закінчиться, — Марі посміхнулась йому у відповідь. — Дякую.

— Ти найсильніша, з тих, кого я знаю. Найсильніша духом. Пам’ятай про це. Бувай, — і Андрій поклав трубку.

Марі поклала слухавку і заплющила очі. Можна було б ще багато чого сказати. Та навіщо? Вони були настільки близькі, що слова були зайвими. У їхньому випадку так і було! Вони все передали почуттями, думками, любов’ю. Слова вже були зайвими. Андій був єдиним, кого Марі відчувала за сотні кілометрів. І ВОНА БУЛА ВПЕВНЕНА, ЩО ЦЕЙ ЗВ'ЯЗОК НІКОЛИ НЕ ПЕРЕРВЕТЬСЯ. Це було єдине, в чому була впевнена Марі. І це єдине тримало її на цьому світі. Тримало її, змушувало прокидатись щоранку і рухатись далі. А Тарас… Він ніби збиває її з ніг. Вона йде, намагається рухатись, а він штовхає її, і орієнтири губляться…

Сон оповив надзвичайно втомлене тіло Марі. Її збудив стук в двері. Вона поглянула у вікно, уже було темно. Але на щастя хоча б думки Марі прояснились. Чи то розмова з Андрієм, чи то сон все розставили на свої місця не відомо. І Марі, підводячись з ліжка, неначе відчула себе знову тією, якою хотіла бути.

— Так, увійдіть.

— Доброго вечора. Марі Ви будете вечеряти? Уже пізно, і я подумав… — Назар стояв дверях і стримано дивився на Марі.

— Ви ж не через вечерю турбуєтесь? — Марі підійшла до Назара ближче. — Можете виказати своє невдоволення, чого ж мовчати, від того, що ви мовчите, мені особисто легше не стає, — всю свою сміливість Марі затиснула в кулак. Адже Назар був єдиною людиною, яку вона чомусь одразу прийняла. Вони не симпатизували один одному. Але Марі знала, що таких шляхетних, добрих і відданих людей вона ще не зустрічала. І цього для неї було досить, щоб поважати його і довіряти. Тому зараз зачепити цю тему було для неї не легко.

— Я не невдоволений, — строго промовив Назар. — Просто це я вмовив Тараса погодитись на вашу допомогу і тепер починаю шкодувати про це, Назар суворо глянув на Марі. Він такий сильний і мужній, а шукав відповідь у юної дівчинки.

— Я до вас не набивалась, ви самі мене знайшли. І, якщо пам’ятаєте, саме ви привезли мене сюди силоміць, — Марі склала руки на грудях. Її скули напружились. — І що ви зараз від мене хочете? Що??? — Марі знала відповідь. Але мусила почути це від Назара.

— Щоб ви сказали Тарасу, що він вас не цікавить! — здавалось Назар, який завжди був найспокійнішим, зараз показав своє найслабше місце. Тарас. Ось хто був найдорожчим для нього. Тарас був тим самим, ким був для Марі Андрій. І Марі все відразу стало зрозуміло. — Усе моє життя — це Тарас. Я поклявся захистити його і зберегти йому життя, — Назар вже зрозумів, що