ПерсеФона - Сховай мене від темряви

таких в наш час, які б полюбляли спати, всі, без виключення, намагалися на повну прожити день. Почуття загострилися і бажання жити пульсувало у венах кожного. Можливо, саме через страх темряви й незнання того, скільки тобі відпущено. Іринка допомагала мені причепуритися. Сьогодні я не виглядала так гарно як вчора, під очима темні круги. Спала я погано. Мені наснилася жінка із дзеркала, всю ніч вона полювала і хотіла дотягнутися до мене. Кривила свій гнилий рот при спробі прошепотіти якісь незрозумілі слова. Смердючий запах від її плоті набив всі мої легені. Вона не могла виповзти із задзеркалля і намагалася затягнути мене туди.

— Ти така бліда. Напевно сурьі вчора було забагато. — Яна наклала мені рум’яни. — Ви з Льокою спілкуєтесь? — Раптом спитала подруга, я важко зітхнула.

— Так. Але переважно по ділу.

— Всі помітили.

— І всі знають причину?

— Поль, її важко не помітити. Вони так вчора милувалися, фу…

— Все добре. Мені просто потрібно звикнути до цього.

— Нам теж. Я в шоці, якщо чесно. Вони взагалі не дуже пасують одне одному. — Я глянула на подругу і посміхнулася, вона хотіла підтримати мене. Але Вадим із Льокою навпаки, дуже підходили.

— Дякую тобі.

— Нема за що. Ще я плюнула їм в каву зранку.

— Іра!

— Жартую. А може і ні.

— Дівчата досить збиратися. Ходімо. — Вадим постукав в двері.

— Про вовка промовка. — Шепнула Яна.

- Іра, там тебе Мирон гукав, він на першому поверсі коло бара. — Подруга швидко пішла до чоловіка.

— Допоможеш їй спуститися! — Крикнула вона вже на сходах.

— Звісно. — Вадим дбайливо підібрав мій шлейф. — Я не можу тобі не сказати, ти така гарна! Вчора я ледве стримався.

— Стримався? Від чого?

— Щоб не зробити тобі купу компліментів.

— Льокі це не сподобалось би. — Так, я помітила, хотілось мені відповісти. Ти не відводив від мене очей, і на жаль, Льока бачила твою реакцію. Вона не розмовляла зі мною ні вчора ввечері, коли ми повернулися, ні сьогодні зранку. Віктор вивів її на вулицю, щойно продзвонив церковний дзвін. Вадим притягнув мене до себе. Все сталося так швидко, що я не встигла як слід відреагувати.

— Я збрехав тобі. Я ледве стримувався, щоб не вхопити тебе в обійми й не зацілувати. — «Ні» казали мої очі й «так» благало тіло. Я знала, що варто йому почати мене цілувати й стіна стримування впаде. В грудях пурхало серце і таки кульбаби в животі справді билися, як співалося в пісні. Перепони рухнули, бажання вкрило завісою очі. Я нічого не бачила і не чула, тільки відчуття, приємні й такі солодкі. Моя душа і тіло повністю віддалися тому моменту.

— П-о-л-и-н-к-а!!!! Ти чого стовбичиш? Взагалі — то, як себе почуваєш, така бліда. — Але рум’янець сорому вже вкривав мої щоки. Оце так нафантазувала! Вадим тримав мій шлейф в руках і нетерпляче стукав ногою. — Пішли!

На вулиці стояв аромат свіжоспаленого сіна. Холодне, майже морозне повітря. Крізь ще сонне небо пробивалися сором’язливі промінці. Вода озера, як скло, навіть не ворушилася. В ній відбивалися всі барви жовто-червоної осені. Як же гарно! Я би хотіла жити тут. Марні мрії найсолодші. Рум’янець на моїх щоках ще не зійшов. Я була розбурхана своєю фантазією, і звісно, мені було соромно. Вона була настільки реальна, ніби навіяна ззовні. Але я бажала Вадима, чому б не сказати правди.

Люди плелися невеликими групками. Всі радо віталися до мене, що було дуже приємно і піднімало мені настрій. Коло храму накривали столи зі свіжими стравами. Добротні жіночки, дружини господарів таверн, люб’язно пропонували сніданок. Деякі з натовпу розстилали покривала і снідали прямо на землі. Стояв запах кави та пиріжків. Народ прокидався, заповнював собою галявину перед каплицею. День оживав під тихі розмови. Наша компанія розділилася, ми із Савою пішли до храму, інші — взяти сніданок.

Коло дверей церкви стояв маленький чоловічок в занадто довгій рясі, як для його зросту. Побачивши нас він нетерпляче помахав.

— Доброго ранку. Я вже фас зачекався. — Він важкенько дихав і постійно тер ніс. — Мене зфати Максим. Я помічник жерця Олександра. Його фсе не має і не має, а храм фже час фідчиняти. Ходімо. — Він говорив дивно. Майже всі слова через «ф». Це придавало комічності його і без того смішній натурі.

— Вибачайте, помічник жерця, але я туди не піду. Через ваші «аромати», мені там таке примарилося! Страшне!

— Таке буває. Іноді я спеціально фдихаю ці трави, щоб отримати одкрофення. — Він зареготав, але це було смішно тільки йому одному. — Я зайду з фами, не хфилюйтесь.

— Тоді пішли. Тільки одне питаннячко, якщо всі страви цілі, що казати? — Сава здивовано подивився на мене.

— Ти не повинна так казати! Віруй.

— Тобто мої очі повинні побачити те, що треба. А якщо ні? Що мені тоді казати? — Максим помітно нервував.

— Пані, як буде так і скажете. Фи небогофірна? — Мабуть, він хотів сказати «небоговірна».

— Ні, пробачте.

— Нічого, я постійно стикаюся з нефігласами. — Він щойно назвав мене неуком? Я подивилася на натовп людей, які збиралися. Як я їм скажу, що страви, які вони привезли та старанно готували не потрібні їхнім Богам? Так, я не вірила в них. Хіба це злочин?

Двері храму були опечатані. Провозившись занадто довго із замком, Максим нарешті відчинив їх. Різким стуком двері розверзлися так, ніби їх штовхнули зсередини. Бідолашний Максим був занадто маленьким, щоб їх стримати. В натовпі засміялися і хтось назвав його «хоббітом». Помічник жерця і справді був схожий на цю фантастичну істоту. Мені ж стало його шкода. Я сміливо зайшла до будівлі. Очам потрібний був деякий час, щоб звикнути до сутінку. Запах стояв