Павло Петрович Бажов - Малахітова шкатулка

не можна було, мимоволі в казенний банк запечатали. Потім уже, кажуть, з царської казни цей камінець у якусь там заграницю пішов. Ну, не про те мова...

Від Василинчиного таланту іншим дівкам та молодицям не солодко. Від начальства утиск.

— Чому в неї багато, а у вас сама дурниця, та й тієї мало? Видно, дивитесь погано.

Жіночки, замість того щоб по-доброму підучити Василинку, почали її клювати. Зовсім шиття дівчинці не стало. А тут ще пес знайшовся — головний щегар. Поласився, видно, на Василинчине щастя та й об'явив:

— Одружуся з цим дівчиськом.

Дарма що сам давно зуби з'їв і ближче як за п'ять кроків до нього не підходь: смородом тхне,— з нутра протух, а теж гугнявить:

— Я тебе, дівонько, благородієм зроблю. Розумій це, і всі камінці мені одному здавай! Іншим не показуй зовсім.

Василинка хоч і височенька на ногах була, а ще далеко до дівчини на віддані не дотягла. Підліток ще, років, може, тринадцяти, найбільше чотирнадцяти. Та хіба на це подивляться, коли начальство наказує. Скільки хочеш років попи по книгах накинуть. Ну, Василинка, значить, і злякалася. Руки-ноги затремтять, як побачить цього протухлого жениха. Мерщій подає йому камінці, що знайшла, а він бурмоче:

— Старайся, Василино, старайся! Узимку на м'якій перині спатимеш.

Як відійде, жінки й починають Василинку шпигати, на сміх знімуть, а вона й без того на шматки б розірвалася, коли б можна було. Після барабана до матері в казарму забіжить — ще гірше. Мати, звичайно, жаліла дівчинку, всіляко її вигороджувала, та чи велика сила в казарменної куховарки, якщо щегар їй начальник і коли завгодно може молодицю під різки поставити.

До зими все-таки Василинка прокрутилася, а далі непереливки стали. Щодня цей щегар на матір наступати почав:

— Віддавай дочку добром, а то лихо буде!

Про малі роки йому й не згадуй — папірець від попів під ніс тиче:

— Ще що наплетеш? По книгах, либонь, шістнадцять років позначено. Найзаконніші роки. Коли впертості своєї не кинеш, шмагати тебе завтра звелю.

Отоді мати й піддалася:

— Не втечеш, видно, донечко, від своєї долі!

А донечка що? Руки-ноги віднялися, слова сказати не може: На ніч усе-таки відійшла і з рудника втекла. Зовсім і не остерігається, просто по дорозі пішла, а куди — про те й не думала. Аби від рудника далі.

Година тиха та тепла видалася, звечора сніг пішов. Тихий такий сніжок, ніби дрібне пір'ячко розсипалося. Дорога лісом пішла. Там, звичайно, вовки й інші звірі. Тільки Василинка нікого не боїться. На те зважилась:

— Хай краще вовки загризуть, аби не за протухлого заміж.

От вона, значить, чалапає та й чалапає. Спочатку зовсім швидко йшла. Верст, мабуть, з п'ятнадцять, а то й усі двадцять відчухрала. Одежинка на ній не дуже справна, а йти не холодно, навіть жарко: снігу ж насипало, мабуть, на дві чверті, ледве ноги витягає,— от і зігрілася. А сніг усе падає та й падає. Ніби ще густіший став. Просто розкіш, така краса пишна. Василинка й притомилася, знесилилась та на дорозі й сіла.

«Дай,— думає,— спочину трошки». А того не розуміє, що в таку годину сідати на відкритому місці найгірше.

Сидить оце, сніжком милується, а він до неї липне та й липне. Посиділа, а підвестись і не може. Тільки не злякалась, про себе подумала:

«Ще, мабуть, посидіти треба. Відпочити як слід».

Ну, й відпочила. Снігом її зовсім засипало. Як копичка посеред дороги стала. І зовсім від села близько.

На щастя, вранці якомусь сільському,— він теж улітку трохи камінчиками та золотом цікавився,— трапилося в той бік конячкою шлях прокладати. Коняка й нашорошилася, запирхала, не підходить до копички. Старатель і роздивився, що людину засипало. Підійшов ближче, бачить — немов ще не зовсім охолола, руки гнуться. Підхопив Василинку та в сани, накрив своїм верхнім кожухом — і додому. Там з жінкою почали відходжувати Василинку. Отямилась-таки! Очі розплющила й пальці на руках розтулила. Дивляться, а в неї в руці камінь великий блищить, чистої голубої води. Старатель аж злякався,— ще до в'язниці за такий посадять,— та й питає:

— Де взяла?

Василинка й відповідає:

— Сам у руку залетів.

— Як це?

Тоді Василинка й розповіла, як діло було.

Коли її вже зовсім стало засипати снігом, раптом відкрився перед нею хідник у землю. Неширокий прохідник, і темненько тут, а йти можна: східці видно й тепло. Василинка й зраділа:

«Ось де,— думає,— нікому з рудникових мене не знайти». І почала спускатися по східцях. Довго спускалась і вийшла на велике-велике поле. Кінця-краю йому не видно. Трава на цьому полі кущиками і дерева ріденько,— все пожовкло, як восени. Впоперек поля річка. Чорна-чорнісінька, і не поворухнеться, як закам'яніла. За річкою, просто перед Василинкою, гірка невеличка, а на вершечку камені-кругляки: посередині — наче стіл, а навколо — як ослінчики. Не на людський зріст, а набагато більші. Холодно тут і чогось боязно.

Хотіла вже Василинка назад податися, аж раптом за гіркою іскри посипались. Дивиться,— а на кам'яному столі купа дорогого каміння з'явилася. Різними вогниками горять, і річка від них повеселішала. Дивитися любо. Тут хтось і питає:

— Це на кого?

Знизу йому кричать:

— На простоту!

І відразу ж камінці іскорками на всі боки розлетілися. Потім за гіркою знову вогнем спалахнуло і на кам'яний стіл камінці викинуло. Багато їх. Не менше, мабуть, як гарба з сіном. І камінці більші. Хтось знову питає:

— Це на кого?

Знизу кричать:

— На терплячого!

І, як того разу, камінці полетіли на всі