Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— Але ж... — хотів було заперечити Джордж, але Емпірей цитьнув на нього.

Джордж почув знадвору якесь дзижчання.

— Бджоли слухають. Тихо!

— Бджоли? — здивувався Джордж.

— Бджоли-нишпорки, — пояснив Емпірей. — Найрозумніші в усій Бульбашці. Вони першими б’ють на сполох, коли щось не так.

Дзижчання стало гучнішим. Джордж зиркнув у вікно й побачив, що будинок оточив рій бджіл.

— Нас піймають якісь там бджоли? — здивувався Джордж. Раніше ці комахи вважалися дружніми до людей. — Не може бути!

— Вони все здатні розпізнати, — мовив Емпірей. — Віруси, бомби і так далі. Скоро дізнаємося, чи зможуть вони розпізнати тебе. Але що менше ми галасуватимемо, то скоріше вони полетять.

Коли рій бджіл-нишпорок нарешті забрався геть, Джордж із Бульцманом за якийсь час прошмигнули надвір через люк, що його робот-інспектор наказав тримати відчиненим. Бульцман уже повністю зарядився. Вони обоє сіли при вході до надувного будиночка. Відходити далі не наважувалися. Джордж не міг більше витримати в задушливій вітальні й мусив вийти на вулицю, щоб відчути якщо не свіже повітря, то принаймні іншу атмосферу, яка панувала всередині Бульбашки.

Звідти, де вони сиділи, було видно рівненькі ряди майже однаковісіньких надувних будинків — кожен із них оточував невеличкий сад. Будинки відрізнялися від сусідських тільки за кольором. У садках працювали роботи: підрізали кущі, поралися поміж квітів і поливали траву. Сади були такі ошатні та яскраво-зелені, що Джордж засумнівався в тому, чи рослини справжні. Він простягнув руку й торкнувся листка, але тут же запищала сигналізація і на нього суворо помахав пальцем робот із сусіднього саду.

— Бульцмане, — прошепотів Джордж, — тобі подобається майбутнє? Це ж 2081 рік!

Джордж досі не мав нагоди поділитися враженнями зі своїм робо-приятелем. Йому дуже кортіло розповісти Бульцманові про плани Німу й разом поміркувати, хто ж насправді той Емпірей, але він розумів, що це надто ризиковано. Невідомо, хто може підслуховувати їхню розмову. Однак він не стримався й пошепки розповів роботові про їхнє становище.

— 2081 рік! — вражено сказав Бульцман. — Тоді все ясно. То ти вже старий дідуган, хлопче!

— Мені вже за сімдесят, — відповів Джордж, — але водночас я звичайний школяр.

— Не дивно, що мала Геро вирішила, що я музейний експонат, — мовив Бульцман. — Дивися, навіть той робот-садівник і то просунутіший за мене.

— Емпірей розповів мені, що жителі Едему можуть користуватися технологіями, але не мають права на них розумітися, — сказав Джордж.

— Тобто знають, що ті штуки роблять, проте не здогадуються, як вони працюють, — розмірковував Бульцман. — Цікаво...

— А Геро далі торочить про фейкові новини і про те, що наука бреше!

— Напевно, її такого вчили, — розважливо мовив Бульцман. — Якби вона вчилася в нормальній школі, то швидко все зрозуміла б.

— Ага, коли Геро перестає повторювати те, чого її вчать, видно, що вона розумна, — сказав Джордж, насупивши брови. — По-моєму, її опікунка й Емпі зробили все, щоб вона якомога довше залишалася в Бульбашці. Здається, вони не хочуть, аби вона їхала в Чудесну академію.

— Ох, — зітхнув Бульцман. — Хто б міг подумати, що в майбутньому пануватиме такий хаос?

— І космічних польотів не буде!— Джорджа особливо зачепила ця новина.— Геро сказала, що подорожі в космос скасували, бо це нібито інструмент фейкової науки!

Піднявши голову догори, хлопець побачив у теплому повітрі хмарку пари: вона здійнялася до прозорої оболонки Бульбашки, а там сконденсувалася у воду й упала краплинками на листя й траву. Бульбашка — це окрема екосфера, збагнув Джордж. Плодюча, аж надто тепла й волога, вона немов протилежність до голої пустелі, що простягається поза нею. І геть не схожа на Фоксбридж, який він пам’ятав, на Фоксбридж, у якому кожен будинок — великий, поважний і пихатий, або низенький і нечупарний, або веселий і дотепний — відповідав характерові своїх мешканців. У Старому Фоксбриджі все було особливим, чудернацьким і цікавим. А тут усе було майже однакове.

За межами біосфери сідало сонце, кидаючи довгі багряні промені на все довкола. Вершечки пальм усередині Бульбашки стали малиновими. Геть усе в Бульбашці набуло яскраво-рожевої барви — прегарне було б видовище, якби Джордж не знав, що під час реального заходу сонця такі кольори виникають тоді, коли атмосфера дуже забруднена. «Не дивно, — подумав він, — що діти міністрів живуть тут, у Бульбашці, яка захищає їх від променів сонця й отруйних пилу та газу».

Коли сонце зайшло, небо потемніло й замерехтіли зорі. Повітря начебто очистилося — вони бачили вгорі ясний нічний небосхил. Джордж дивився на знайомі сузір’я, що виблискували за прозорою оболонкою Бульбашки, і дивувався, що вони лишилися такі самі, тоді як світ унизу докорінно змінився. Раптом він щось помітив. Просто над його головою небом промайнула світла цятка. «То не метеор, — подумав Джордж, — бо надто вже розмірено й виразно вона рухається. Напевно, супутник. Котрийсь із тих старих, що залишилися з часів Космічної ери». Зненацька він побачив, як нічне небо перетнула ще одна цятка, а за нею ще. Вони були такі мініатюрні й рухалися так чітко, що сумнівів бути не могло: ці об’єкти штучні.

— По-моєму, космічні польоти ще й як відбуваються, — сказав Бульцман, спостерігаючи за ними, — просто про це знають тільки обрані.

 я-ля-ля-ля-ля! — Геро так голосно лялякала, що аж розбудила Джорджа. — Сьогодні день мого вирощення і я їду до Чудесної академії! Там я дізнаюся про все на світі: нас навчать доглядати за єдинорогами, дбати про бульбашкові середовища і приборкувати енергію кіл