Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

«Напевно, так тут офіційно вітаються», — подумав Джордж.

— Дампу слава! — прокарбував робот. — Хай живе довго і щасливо!

— Звітуй про своє місце проживання.

Емпірей зітхнув. Джордж почув, як щось засвистіло.

— Зависокі енергетичні параметри, — зауважив інспектор.

Джордж відчув, як той ковзнув очима по ньому й Бульцману, але нічого не помітив. Та коли його погляд зупинився на Геро, він тут же скомандував:

— Дай мені доступ до потоку її думок.

— Слухаюсь, — незворушно відповів Емпірей.

Геро ані писнула — мабуть, таке відбувалося не вперше. Емпірей, вочевидь, виконав якусь дію, бо в кімнаті раптом почувся потік думок Геро. Він линув у повітрі між суперкомп’ютером, поліцейськими і дівчинкою. Спершу Джордж почув гармонійну, радісну мелодію — мабуть, саундтрек до життя поміж єдинорогів, велетенських метеликів та цікавих ігор у віртуальній реальності. Та раптом прозвучала похмура нотка, а за нею — мінорний акорд, що повністю змінив настрій. «Цікаво, що таке з’явилося в потоці думок Геро?» — подумав Джордж.

— Що це? — запитав поліцейський, коли мелодія стала різкою й хаотичною.

Джордж затамував подих. Він зрозумів, що поліцейські — то роботи, а не люди, бо в їхніх незворушних і начебто природних голосах усе ж вчувалися металеві нотки. Голоси були настільки схожі на людські, що звучали набагато моторошніше й страшніше за голос Бульцмана, який — хоч як не старався — був таки роботом, а не людиною.

— Це спогад із віртуальної реальності про фальшиві новини з минулого. Вигадки про космічні польоти, — квапливо пояснив Емпірей. — Просто спогад.

— Дампіально! — сказав робот-поліцейський. — Навіщо їх вчать про давні часи? Тільки бентежать дітей. Вони мають вивчати лише великі досягнення Едему. Позбудься того спогаду. Видали його!

Джордж почув, як Емпірей зітхнув, але музика відразу стихла.

— Дбай про чистоту раю, — сказав інспектор, крутнувшись на металевих закаблуках. — У наших думках і в наших серцях. І більше не зачиняй люк.

Джордж нарешті видихнув. Емпірей скинув тканину, якою затулив хлопця й Бульцмана.

— Що це було? — запитав Джордж.

Геро стояла мов зачарована.

— Ти ставиш Геро в небезпечне становище, — швидко промовив Емпірей. — Усе відображається в її потоці думок, і це їй загрожує. Ще трохи — і була би біда. Мені прикро, що ми мусимо поширювати стрічку подій, — ти й сам розумієш, яке це безглуздя, — але поки не витягнемо її з Едему, у нас нема вибору. Інакше вона опиниться у смертельній небезпеці.

— Ясно, — сказав Джордж. Йому стало моторошно. — Тобто Геро не знає, як усе насправді? Ви мусите обманювати її задля її ж безпеки? Бідолаха!..

Йому стало дуже шкода дівчинку. Тієї миті Джордж усвідомив, що якщо вони попросять його врятувати Геро, вивести її з цього місця, — він без вагань погодиться. Не піде звідси без неї. Він сам так вирішив.

Може, хтось так само порятував свого часу його малих сестричок. Хоч би!

— На щастя, то був поліцейський робот старої моделі, — сказав Емпірей. — Дивно, що йому не встановили шкіру, яка вимірює теплову енергію. Напевно, таки правда: Едему бракує грошей на оновлення.

— Що б він зробив зі мною, якби зловив? — запитав Джордж.

— Тепер багато що заборонено, — вів своєї Емпірей. Джордж ледве встигав за ним, так швидко той говорив. — Наприклад, свобода думки й слова. І наука теж заборонена. Будь-які розмови про космічні польоти. Подивися на технології, які тебе оточують. Технології керують людським життям — і навіть створюють його! — але люди не мають права розуміти їх чи на них впливати. Тебе б забрали. Ми більше ніколи б тебе не побачили. Геро вигнали б із Бульбашки й покинули б саму виживати в Порожнечі. Її опікунка втратила б посаду в уряді. Мене б розібрали. А найгірше... Ні, я більше нічого не скажу...

— І все це в найкращому з усіх можливих світів, — зауважив Джордж.

— Еге ж, — кивнув Емпірей. — Робот-поліцейський не помітив тебе, бо я накинув на тебе й на твого робота метатканину. Ну і, звісно, через те, що твій потік думок недоступний для інших. Він не сприймає біологічних ознак — тільки технологічні. По суті, ти для нього не існуєш, але я не хотів ризикувати, щоб він тебе побачив. Тоді він зафіксував би твоє зображення, а воно могло б потрапити до когось іншого.

— А такі інспекції часто відбуваються? — запитав Джордж.

— Ні, — відповів Емпірей. — Просто в королівстві-корпорації «Едем» оголошено високий рівень загрози.

— Вони мене шукають? — запитав Джордж.

— Вони шукають будь-кого, хто може становити небезпеку для режиму, — відповів Емпірей. — Треба поквапитися.

— Оце так поворот подій, — сказав Джордж.

— Розумію, — відповів Емпірей. — Але я б не просив тебе про допомогу, якби не знав, що це тобі під силу.

— Але звідки ти це знаєш? Хто ти такий? — хлопець подумав, що це, мабуть, його єдиний шанс про це спитати.

— Я — Емпірей, — відповів робот. — Підказка в моєму імені.

Але Джордж не знав, що означає це ім’я, і не мав пристрою, на якому міг би це перевірити. Та й часу бавитися в загадки теж не було.

— Я чув, як учора ти розмовляв з якоюсь жінкою на ім’я Німу, — прошепотів він. — Я знаю, що ви розробили план і хочете, аби я врятував Геро.

— Ти мусиш доправити Геро в безпечне місце, — тихо відповів Емпірей. — Врятуй Геро —