Олексій Михайлович Волков - День відбуття

Сергій взяв простягнутий Гайдукевичем мобільний і, намагаючись не виказати своїх почуттів, набрав номер Тализіна.

— Алло?

— Привіт, Валєра, це Сергій.

— А-а-а! Ну, що там, готуєшся?

— Уже підготувався, — пожартував Сергій. — Скрутив ногу, лікуюся.

— Ось тобі й маєш…

— Слухай, Валєра, є така ділова пропозиція. Ті люди, з якими я мав іти, не хочуть відмовлятися від походу. Налаштувалися вже, так би мовити. Може, ти мене заміниш?

— Ти на ногу скалічів чи на голову? — здивувався Тализін. — На Новий рік? Це сімейне свято. Тим більше двотисячний! Хто мене пустить? Та я й сам не хочу.

— Не за безплатно, — сказав Сергій.

— Гмм… — завагався Тализін. — І скільки ж, цікаво, коштуватимуть мої послуги?

— Він питає скільки? — затуливши трубку рукою, запитав Сергій.

— Ну, гадаю, «стольника» вистачить?

— Сотня «зелених», — сказав Сергій.

— Скільки?!

— Сто доларів. Що, мало?

— Ти що, звичайно, ні! Я йду.

— Він каже сто двадцять, — не змигнувши оком, збрехав Сергій. — Жінка, діти… Він, знаєте, сім’янин зразковий…

Гайдукевич тільки кивнув.

— Добре, буде тобі сто двадцять, — сказав Сергій в трубку. — Зараз цей чоловік приїде до тебе обговорити деталі — маршрут і все таке. Потім поїдеш з ним, подивишся спорядження. Я взагалі-то все переглянув і підготував, але, сам розумієш, своя рука — владика… Ну і все. Бажаю успіхів.

Сергій відчував, що на тому кінці Тализін готовий був розцілувати його за такий варіант.

Гайдукевич поспішав. Він поплескав Сергія по плечі, побажав швидкого видужання, залишив двадцятку на ліки і зник за дверима. Читати розхотілося. Сергій випив дві маленьких гірких на смак таблетки димедролу, знаючи, що спатиме після цього цілий день.

Операція, яку Дмитро Стефлюк збирався провести у переддень Нового року, віддавала неординарністю і, як вважали колеги, навіть попахувала екзотикою.

— Це ви навмисне під Новий рік запланували? — запитав його Саня, опер, що також був задіяний у розслідуванні справи зі зниклим трупом.

— А що, новорічний вояж по міському цвинтарю… — гмикнув Стефлюк, — ще й уночі…

— Ну що, хлопці, ловитимемо відьом чи вурдалаків? — запитав їх широкоплечий чоловік середніх літ у плямистій формі, зіскочивши з підніжки буса, що зупинився біля них.

Він поручкався з ними обома та сержантом, що стояв поруч.

— І тих, і тих, — цілком серйозно відповів Стефлюк, — а заразом і простих смертних. Усіх, хто вештатиметься по нічному цвинтарю. А особливо тих, хто виноситиме похоронну атрибутику.

Вони перекурили і розсілися по машинах. Стемніло.

За півгодини загін спецпризначення з оперативниками перекрив усі виходи з міського кладовища. Люди стояли тихо, причаївшись кожен у своїй схованці. Площа була величезна, і вони дослухалися, намагаючись вловити кроки потенційних нічних відвідувачів. Адже ті зовсім не обов’язково мали йти асфальтованими доріжками і могли зробити це будь-де між могил.

Цього дня було три похорони, і Стефлюк був переконаний, що день для проведення операції обрано правильно. Зі свого боку він також вважав, що ці люди — останні покидьки і заслуговують на значно більше покарання, ніж встановлене за подібний злочин законом, але мета його сьогодні полягала аж ніяк не у звільненні від них міського цвинтаря.

Все сталося акурат о першій годині по півночі. Десь далеко, з протилежного краю кладовища пролунав постріл. Єдиний. А за кілька хвилин йому доповіли, що зловмисників затримано. Навіть якщо окрім них існували ще якісь любителі «цвинтарного бізнесу», навряд чи тепер їх можна було очікувати тут цієї ночі.

Виказав злодіїв маленький ліхтарик з обмеженим пучком світла. Його й помітили здалека «беркути». Коли четверо хлопців нечутно наблизилися до розкрадачів могил, ті кинулися врозтіч, але постріл у повітря примусив обох лягти долілиць. За кілька хвилин їх, скутих наручниками, вивели з території кладовища і всадовили до машини.

Глянувши зневажливо на цих двох суб’єктів, Стефлюк коротко розпорядився:

— У відділок. І не товчіть їх дуже, ще встигнеться…

На обличчях злодіїв застиг натуральний переляк: вони уявили, що їх чекає…

Один з них виявився копачем могил. Саме він сидів зараз у камері, а Дмитро тим часом розмовляв з другим, якого вважав «перспективнішим».

— Пане майоре, — клявся той, — ну гадом буду! Лихий поплутав… Ну зрозумійте! П’ю я… Якщо зранку не матиму, за що пляшку купити, щось страшне буде… Здохну! А зарплати не дають… ви ж знаєте…

— Знаю, знаю… — кивав головою Стефлюк. — Але мені це не цікаво. Повторюю тобі ще раз — мені потрібна конкретна інформація. Три тижні тому з кладовища, на якому ти пасешся, пропав труп. Я хочу знати про це все. Ти зрозумів? Усе!

— Пане майоре, — змолився той, — та навіщо мені труп? Куди я його подіну? Вінок хоч за гривню продати можна… Знаєте, по чому вони у ритуальних? А є ж такі люди, що десятки не мають!

— А якщо ти, паскуда, — продовжував Стефлюк, — не зрозумієш мене, то говоритимеш з тими хлопцями, що мають кийки. А потім… Потім я упечу тебе туди, де ти хоч-не-хоч забудеш про горілку.

— А от помиляєтеся, шановний, — несподівано скинувся той. — Нічого я такого не зробив, щоб упікати мене! Я взагалі не пасуся! Один раз лихий поплутав…

Тим часом до кабінету увійшов оперативник. Не звертаючи уваги на затриманого та процедуру допиту, він перехилив графин і налив собі у склянку води. А випивши її, з розгону заявив:

— Уявляєте, Пилиповичу, цей мудак таки зламав ногу!

— Який мудак? — не зрозумів майор.

— Андрій! З «Беркута»! Щойно з травмпункту приїхали хлопці — кажуть таки перелом.

— Тьху! — сплюнув Дмитро. — «Беркут», називається… Через паркан скаче й ноги ломить… Цирк на дроті. Слухай! — Він несподівано