Камі Гарсія - Чарівні створіння

«Чому мовчиш? Я знаю, що ти там… чи тут… словом, знаю, що ти є».

Я чекав, аж доки не почув її голос. Він виринав поступово, як згадка, як ніжна і яскрава замальовка у пам’яті.

«Ні, не зовсім так».

«Так-так. Ти весь вечір була у мене в голові».

«Ітане, я сплю. Тобто спала».

Я усміхнувся.

«Ні, не спала. Слухала».

«Не слухала».

«Та визнай це. Слухала».

«От хлопці. Ви такі впевнені, що дівчата думають тільки про вас! А може, мені книжка подобається».

«А ти що, можеш подумки опинитися де завгодно?»

Ліна довго не відповідала.

«Не завжди. Але сьогодні так вийшло. Я досі не знаю, як так виходить».

«Може, когось про це розпитати?»

«Кого?»

«Хтозна. Що ж, доведеться усе з’ясовувати нам самим. Хоча, в принципі, як і решту».

Знову запала тиша. Я намагався не думати, чи не налякало її слово «нам», якщо, звісно, вона дійсно мене чула. Можливо, справа була в іншому: Ліна ж страшенно не хотіла, аби я щось про неї дізнався.

«Облиш».

Я всміхнувся, відчуваючи, як у мене поволі заплющуються очі. Повіки налилися свинцем.

«Не облишу».

Я вимкнув світло.

«Добраніч, Ліно».

«Добраніч, Ітане».

Я сподівався, що бодай деякі думки залишаться для неї непочутими.

Баскетбол. Треба більше думати про баскетбол. І доки я прокручував у голові нові кидки і подачі, очі потроху заплющувалися, тіло розслаблялося, поринало в сон…

* * *

…тонуло.

Я тонув.

Борсався у зелених хвилях, які накривали мене з головою, шукав замулене дно річки, можливо, ріки Санті, але кругом була порожнеча. Я бачив у воді якесь тьмяне світло, але не міг дістатися поверхні.

І йшов на дно.

«Сьогодні мій день народження, Ітане. Почалося».

Я випірнув. Ліна силкувалась ухопити мене за руку, я вигнувся, щоб дотягнутися до неї, але нас розносило течією, і я більше не міг триматись. Я бачив, як її маленька бліда долонька зникає в темряві, й хотів закричати, але рот заливала вода. Я задихався, я непритомнів.

«Я ж тобі казала: облиш мене!»

…Я сів у ліжку. Футболка цілком змокла. Подушка теж. І волосся. В кімнаті було вогко, все липло. Напевно, я знову залишив вікно відчиненим.

* * *

— Ітане Вейт, ти мене чуєш? Ти мав бути за столом з вечора, бо ще мить — і сніданку не їстимеш цілий тиждень!

Я сів за стіл саме в ту хвилину, коли на тарілку, поміж хлібцями і підливою, зіслизнула яєчня з трьох яєць.

— Доброго ранку, Аммо.

Амма стояла до мене спиною і не надто хотіла повертатися.

— Тепер ти знаєш, що це до добра не доведе. І не треба плювати мені в спину і казати, що це дощ.

Вона досі тримала на мене образу, і я не знав точно, за що: чи що втік зі школи, чи що приніс додому медальйон. Можливо, й за те, й за те, але я на неї не сердився. Зазвичай у мене в школі все було добре. Таке трапилося вперше.

— Аммо, вибач за той випадок у п’ятницю. Цього більше не станеться, все буде гаразд.

її обличчя трішки подобрішало, і вона сіла навпроти мене.

— Не знаю, не знаю. Всі ми робимо вибір, а у вибору є наслідки. Відчуваю, тобі за твій учинок у школі ще перепаде, тож, може, хоч зараз мене послухаєш. Тримайся від Ліни Дюкейн і її дому подалі.

Це було несхоже на Амму — дотримуватися тієї ж думки, що й усе місто, хоча думка міста зазвичай була хибною. Амма хвилювалася — я помітив це з того, як вона мішала каву, хоча молоко давно розчинилося. Вона завжди хвилювалася за мене, і я дуже її любив, але відтоді як я показав їй підвісок, щось змінилось. Я підвівся з-за столу, підійшов до неї і міцно обійняв. Вона, як і завжди, пахла графітом і цукерками з перцем.

Похитавши головою, Амма пробурмотіла:

— Не хочу більше чути ні про які зелені очі й чорні коси. Сьогодні суне погана хмара, тож будь обережний.

Нині на Амму не находило — її просто накривало з головою. Та я й сам відчував, що хмари будуть недобрі.

* * *

Лінкова тарабайка, як завжди, підкотилася під жахливу музику, та коли я сів у салон, він прикрутив звук. Це був поганий знак.

— У нас проблеми.

— Я знаю.

— Сьогодні вранці в школі Джексона з’явився власний суд Лінча.

— Що чути?

— Ще з п’ятниці збираються. Про них мама згадувала, хотів тобі додзвонитися. Де ти, до речі, був?

— А, удавав, що ховаю в Грінбраєрі проклятий медальйон, щоб Амма пустила мене додому.

Лінк засміявся — він часто чув історії про Амму, відьом, амулети і прокляття.

— Ну хоч не почепила вона тобі на шию оту смердючу штуку з цибулею? Бо то був жах.

— То був часник. На маминому похороні.

— Усе одно жах.

З Лінком усе просто: оскільки ми стали найкращими друзями після того, як він «по-братському» розділив у автобусі шоколадний батончик, я отримав право казати й робити все, що заманеться. Навіть у такому ранньому віці ти вже знаєш, хто твій друг, а хто ні. Це ж Гатлін. Тут усе вже відбулося десять років тому, а для наших батьків — ще на десять чи двадцять років раніше. Здавалося, у місті нічого не змінювалося ціле століття, принаймні нічого не змінилося докорінно.

Але не цього разу. Як сказала б мама: прийшов час. Зміни — ось саме те, що вона любила, і цим відрізнялася від Лінкової мами. Місіс Лінкольн була фанатиком, затято берегла свої ідеали і мала багато зв’язків, а це виливалося у небезпечну суміш. Коли ми були у восьмому класі, вона видерла зі стіни електрощиток, бо застукала Лінка за переглядом Гаррі Поттера, а цей фільм, на її думку, пропагував чаклунство. На той час місіс Лінкольн уже вела кампанію щодо заборони видачі книжок про Гаррі Поттера у Гатлінівській районній бібліотеці. На щастя, Лінк вишмигнув до Ерла Петті під приводом перегляду MTV, а то б не бачити нашій школі гурту «Хто вбив Лінкольна» — унікального перш за все тим, що вони грають рок.

Я ніколи не розумів місіс Лінкольн. Коли мама була жива, вона, зітхаючи, казала: «Ви з Лінком можете бути найкращими друзями, але я не збираюся вступати в ДАР і одягати криноліни для військових сценок».

Потім ми з мамою рвали животи, уявляючи, як вона бреде по скопаних вибухами плантаціях у пошуку гільз, як обстригає волосся