Джонатан Сафран Фоєр - Все ясно

— «Так, може, яловичину?» — «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» — «Так кобасу чи сардельку?» — «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» — поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» — спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», — відповів той. «А може, гамбургер?» — «Ні». — «А язик?» — «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» — встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». — «А ковбасу він їсть?» — «Нє-а». — «Не їсть ковбаси?!» — «Не, ні ковбаси, ні сардельок». — «Шо, правда?!» — «Ну, він так сказав». — «Так, але ковбаса…» — «Я знаю». — «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» — «Без ковбаси». — «Він не їсть ковбаси», — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». — «Та ви просто шмук!» — сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». — «Правильно-правильно», — відповів я.

«То єсть, як він не їсть м'яса?!» — спитала офіціантка з таким виглядом, шо Дєд аж схопився за голову. «Шо з ним?» — допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?» — «З тим, шо не їсть м'яса». — «Він просто так звик». Герой запитав, шо вона хоче. «У них без м'яса нічого нема», — проінформував я героя. «І шо, він дійсно не їсть м'яса?» — бідкалася офіціантка. «Ага, він такий». — «А ковбасу?» — «Ніякої ковбаси», — сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, ви з'їсте трошки м'яска? — перепитав я героя. — Бо в них же без м'яса нічого нема». — «А в них немає картоплі або чогось подібного?» — запитав він. «У вас бараболя є? — спитав я офіціантку, — чи шо-небудь подібне?» — «У нас бараболя тільки до м'яса». Я переклав її слова герою. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» — «Шо?» — «Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?» — запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай його, може, він буде їсти печінку», — сказав Дєд.

Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з'їсти». — «Подвійна картопля — нормально?» — спитав я героя. «О, це було би просто супер!» Дєд і я заказали по свинячій відбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина якраз взялася знову до знайомства з ногою героя.

Коли принесли їсти, герой змусив мене забрати м'ясо з його тарілки. Сказав, шо навіть не хоче до нього доторкатися. Це вже доводило мене до білої гарячки. Хочете знати чому, тому шо я почав розуміти, шо він вважає наше їдло надто поганим для себе.

Я вибрав м'ясо з його тарілки, бо знав, шо Батя в такому випадку наказав би мені це зробити, і я навіть нічого йому не сказав. «Скажи йому, шо завтра ми рушимо дуже рано», — відізвався Дєд. «Рано?» — «Так ми зможемо довше шукати. Вночі шукати погано». — «Ми виїдемо дуже рано завтра», — переклав я для героя. «Це добре», — відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли Дєд заявив, шо виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він ше ненавидів Луцьк, машину, героя і мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він всього того буде мати на цілий день більше. «Я хочу глянути на карти», — сказав Дєд. Я попросив героя дати йому карти для більш ретельної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже вразило Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина почала товктися під столом, шо на ньому аж задрижали тарілки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком — ПЛОМП — на підлогу, пробігла якусь дистанцію і завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. «Ну, торба», — сказав Дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже брудна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. «Просто ужас, — сказав тихо Дєд і відіпхнув свою тарілку, — ужас». І він не помилився.

Офіціантка повернулася до нашого столика з Соlа'ми, які ми замовили. «От ваша…» — почала вона, але помітила на підлозі картоплю, кинулася геть з великим прискоренням. Герой все ше п'ялився на картоплю на підлозі. Я зметикував, шо він про себе мислить, шо робити: чи то підняти картоплю з підлоги, покласти її собі на тарілку і з'їсти, чи то проігнорірувати це падіння, буцім нічого не сталося, чи з'їсти ту бараболю, шо лишилася, і переконати себе, шо він уже ситий нею по горло, чи відкопнути картоплину Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, хоча псина через свій аристократичний характер, навряд чи їла би шось із брудної підлоги, чи, може, попросити офіціантку принести йому ше одну порцію, шо означало би, шо мені довелося б знову витягувати йому з тарілки м'ясо, бо він вважає його огидним, чи, може, — на шо я сподівався найбільше — він просто візьме і зжує, нарешті, свій шматок м'яса. Але він нічого того не зробив. Якщо хочете знати, шо він зробив, то я вам скажу, шо абсолютно нічого. Він просто сидів і вилупився на картоплю.

Дєд підняв картоплину, переклав її на свою тарілку, порізав на чотири шматочки, один подав Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, один мені, а один — герою. Далі він відрізав шматочок від свого і заковтнув його. Потім він подивився на мене, я не бажав їсти бараболю, хоча знав, шо мушу то зробити. Сказати, шо вона була недобра, це певно було би супер м'яко. Після того ми глянули на героя. Він подивився на підлогу й на свою тарілку. Потім відрізав шматочок від свого шматка, наколов