Люко Дашвар - РАЙ.центр

Куми перезирнулися спантеличено. Верткий Свиря висмикнув сорочину з міцного Микишчиного кулака. Перед бабцею присів.

— Ви, мамо, нас не плутайте… Бо це… гріх! — З-за пазухи пиріжок дістав, бабці простягнув. — їжте, мамо… — Не втримався. — А ми де? Хіба це не рай?

— Який там рай… Грішна земля… Київ…

Куми один на одного — свят, свят…

— А рік який? — Свиря на коліна біля бабці впав, в очі їй вдивляється, бо, може бути, і у раю божевільні трапляються, верзуть своїми язиками казна-що, а новоприбулим душам від того самі розпачі.

— Дві тисячі восьмий…

— Що?! — Свиря, як був на карачках, так і поліз повз бабцю до Лаврського муру. До каменя притулився — свят, свят… Бозна скільки рочків при коренях спали… І задля чого? Щоби замість раю знов на грішній землі прокинутися?

Микишка спантеличено озирався, пробував рахувати — тисяча шістсот шістдесят восьмий був… А тепер, виходить…

Бабці вклонився.

— Скажіть, мамо… Це ж скільки часу спливло від року тисяча шістсот шістдесят восьмого від Різдва Христового?

Старенька на хвилину замислилася.

— Триста сорок років, люди добрі.

Новина для кумів — як ляхова пастка, а вони без шаблюк. Свиря закам'янів біля лаврського муру, тільки знай очима стріляє, у голові машкара: як так, як так? Микишка глибою стовбичив посеред тротуару. Крізь нього, мов вода крізь чисте сито, пройшли дві пишні жінки в хустках. Микишка зовсім розгубився. Обмацав себе, безпорадно подивився на стару жебрачку.

— Не бачать вас люди… — захитала головою старенька. — От шкода. Така шкода…

Микишка не повірив. Насупився і пішов на групу туристів — ті саме вивалили з автобуса і прямували в бік башти Івана Кушника. Загарчав загрозливо. Руки розкинув, наче хотів одним махом усіх туристів у полон взяти. Кум Свиря біля муру навіть бідкатися перестав — підвів голову, насторожено спостерігав за Микишкою.

Туристи пройшли крізь Микишку, і тільки останній — худорлявий юнак років шістнадцяти у смішних широких шортах до колін, такій само широчезній футболці з написом «Реп фореве!» і навушниках у вухах раптом наштовхнувся на Микишку; від подиву зісмикнув навушники, із захопленням оцінив Микишчине вбрання.

— Круто! — видихнув із заздрістю. — Етнофестиваль?

Микишка від несподіванки відсахнувся, та відповісти не встиг. Від групи туристів фаната репу гукнула білява дівчина, і той побіг доганяти групу. Тільки й устиг наостанок жестом ще раз показати Микишці — круто! Дійсно круто!

Микишка озирнувся юнакові вслід і раптом махнув йому рукою. «Як так? — сіпалися думки. — Один якийсь бачить, інший — ні…»

— На кому гріха нема — ті бачать, — почувся від муру голос старенької жебрачки.

Микишка задумався, озирнувся — народу тьма-тьменна… Онде — сонце вище і люду все більше і більше. Снують собі туди-сюди, наче діла їм нема. Та всі дивні, чудернацькі, вбрані незрозуміло: де війт, де козак реєстровий, де татарин полонений, де жид торговий, де подільський кожум'яка, а де селянин — не зрозуміти. Тільки ченців лаврських, хвала Господу, упізнати можна. Й оце з усієї сили народу тільки двійко їх і побачило? Стара мама-жебрачка і дивний юнак у обірваних штанях? Зітхнув Микишка. Згадав — ще Гетаут їх бачила, коли з Дніпра її витягли. І дядько, що салом пригощав… А інші, значить, грішать смертно?.. Знизав плечима — щось воно не те… Вони зі Свирею теж не янголами були.

Непосидючий Свиря наче Микишчині думки читав. До жебрачки ближче підсунувся. На люд з осторогою дивиться, питає у старенької:

— А чого ж ви, мамо, нас бачите?.. Самі казали — просите Бога про смерть, а він вас і чути не хоче. Якби ви, мамо, без гріха були, вас би Господь давно прибрав…

— Грішна, грішна, — закивала головою бабця. — Грішна, люди добрі. Та… каюся…

— А чого ж ви, мамо… — допитливий Свиря хотів було присікатися до бабці й детально випитати про її гріхи та каяття, та Микишка раптом рішуче — наче вмить все йому стало зрозумілим — відступив з центру тротуару до муру, підхопив Свирю за сорочину і потяг геть.

— Егей, куме Микишко! — виривався Свиря. — Який диявол у тебе вселився? Чи ти сказився?

— Підемо, куме, під дерева, де люду й возів без коней нема, — пояснював Микишка на ходу. — Раду триматимемо. Я так собі міркую… Не міг Господь всемогутній через стільки років нас без діла у Київ направити…

Серед чагарнику на дніпровському схилі тиша нестійка, птахи полохливі. За хвилину спогади про славне життя козацьке перегорнули. Ще хлоп'ятами на Січ прилуцький полковник Петро Дорошенко їх направив: при курені козацькі науки вивчати. Як чотирнадцять стало — при собі опреділив: зброю чистили, коней доглядали, у походах поміч складали. А як вуса попробивалися — Свиря з Микишкою самі за шаблі й пістолі взялися. Коней стрімких у татарви відбили. Люльки завели. Жупани лише до шинку надягали — у бою самий клопіт від тієї одежини. Верткий Свиря гарну дівку Марусю в жони взяв, а Микишка ледь від шаблі козацької не загинув, бо за нашептом гнилого жида — мовляв, бачив, як Микишка, сучий син, скотолозтвом займався і вибрав для того полковницьку коняку, — товариш уже готувався відтяти Микишці голову, аж звідкілясь з'явилася така собі дівка Оксанка і заявила, що хоче Микишку собі за законного і перед Господом вінчаного чоловіка мати. А козацтво закони шанує. Обвінчали Микишку з Оксанкою, аж товариші вивели гнилого жида на чисту воду: оце прибився до козаків, хрест цілував, що юдину віру забув і став добрим християнином, навіть свинину до рота підносив, та один нєхмільний писарчук побачив, як той жид свиняче м'ясо у долоню випльовує і собаці віддає. Ухопили жида й ну катувати: кажи чесну правду, бісова душе. Як руки викрутили — так правда з нього і полізла: і про знаки, якими сповіщає ляхів про наближення козацької ватаги, і про зілля, яке у пиво підсипає, і про полковницьку коняку, яку сам занапащав, а на чесного козака Микишку наговорив. Свиря тоді розлютився через край і зовсім не тому, що через жидівську брехню Микишці голову мало не відрубав. То справи буденні. Свирі боліло, що через жида тая дівка Оксанка, як корову на мотузці, потягла хороброго козака Микишку до церкви і примусила на собі женитися. Та Микишці жонате життя подобалося, і за рік товариші стали батьками, а як синочків похрестили — то й кумами. Сім "і майже не бачили — у походах згадували на тверезу голову, вдома набиралися бражки по самі вуха і сперечалися — чийого сина звати