Ірена Ігорівна Карпа - Bitches get everything

Сендерська пронизує до кісток. От тобі й Верді, от тобі й заказуха.

У нас же все безкорисливо. І добровільно. І безпідставно настільки, що аж скидається на доброчинність.

Раз! – гострий ніж по тілу льотчика. Мене завжди хвилювали його плечі. Особливо це, ліве. У Льотчика хіба лиш сіпнувся кришталик в оці, в усьому ж іншому він був просто пам'ятник індиферентності. Чи пам'ятка Витримки. А от російське слово «самообладаніє» варто замінити на «онанізм».

Не вимовляючи ні слова, ми по черзі робимо на тілі одне в одного тонкі повздовжні надрізи. Якщо за секунду по тому рухну-тися надто швидко, кров капне на білий дуб підлоги. Ви знаєте, як кров розповзається по химерній структурі деревних волокон? Ці лінії життя не повторюються.

Я беру зі скляної полички пляшку «Old Pulteney», відкриваю її і поливаю 12-річним алкоголем рани своїх друзів:

– Привітайте Whiskey Goddess! [32]

Біль і голосний оперний вокал. Самі собі маніяки. Криків у таких умовах ніхто не почує – вбивайте себе, скільки влізе.

– Хоч би щось відчути, хоч би щось відчути… – долинула мантра звідкілясь із минулого. Там одна дівчинка повільно й терпляче завдавала собі болю, страждаючи від того, що не може любити. Тобто страждаючи від того, що не може страждати. Вона робила це, допоки не померла. Та дівчинка була я. Потім з її шафи вийшла інша дівчинка. Також я. Відтепер і надалі кожна я буде страждати так, як годиться. Натхненно й поривисто. Синхронно з іншими. А не хочуть – так хто їх питатиме?

У домі все загалом чорно-біло-червоне. Бутан і Шрі-Ланка. Еклектику кров'ю не зіпсуєш. Чистий елемент – чистий колір. Чесний біль.

Прибиральниця добре знає, як вправлятися з цими плямами. Знає, що де чим затерти і чим заліпити, щоби вчорашня арена йобнутих гладіаторів знову скидалася на тихе родинне гніздечко.

Тонкими цівками кров, короткими вдихами життя. Сумно, затягнуто, але красиво. Краса як білий порошок. Чи готовий ти померти за красу? Чи то пак від неї? Бо краса – найстрашніша з тортур.

00:00:00:14

Стоґнєвіч казала, що вміла робити все це: плавати на байдарках по сибірських річках, пірнати з совковим аквалангом у підводні скелясті печери, ходити вночі всліпу тонкими стежками понад гірськими урвищами, запливати на понаддовгі відстані, випливати з епіцентру водовертей і вискакувати на ходу з «Жигулів».

Я ніколи не бачила нічого з того, що вміла Стоґнєвіч. А навіщо? Я й так її любила. Без усіх цих афішувань поламаних кісток, порізаних животів і сорокаградусних температур, що передували станам глибокої коми.

Стоґнєвіч казала, що випадкові люди – якісь там продавщиці, провідниці, податкові інспектори – завжди їй тішаться і називають «солнишко». І тут же розказувала, як її вчергове побили (порізали, проламали голову) якісь гопніки, від яких вона рятувала бездомного собаку. Шрамів на Стоґнєвіч ніколи не було. Коли я мала необережність про це їй сказати (я втомлено: «Слухай, ну може досить? Нафіґа ти все це мені розповідаєш? Чого хочеш добитися? Вибач, але ж на тобі й найменшого сліду ніколи нема… Ну я ж і так тебе люблю, навіщо всі ці жертви?» – вона запально: «Ти мені не вipuш?!»), Стоґнєвіч зробила собі об-разцово-показатєльну рану на передпліччі. Дуже коротку й глибоку. Не схожу на ті, що ми робили іноді втрьох. Ідіоти…

Ця її рана була схожа на піську. Щоби вона перестала бути на нею схожа, треба було накласти шви. Навіть мій авторитетний Психіатр не зміг затягнути Стоґнєвіч до медпункту. Вочевидь, їй подобалася рана-піська.

– Не хочу зашивати. Я там колись татуювання зроблю. А поки що навколо можна волосків понаклеювати. Для повної подібності.

Але все це сталося значно пізніше. Коли ми зі Стоґнєвіч залишилися вдвох, без інших друзів. Тобто я залишилася з іншими друзями, а от вона їх одного за одним починала ненавидіти й виправлювати з нашого спільного життя. Галюцинації, спричинені ревнощами. Ревнощі як наслідок страху залишитися самій. Страх бути покинутим як результат дитинства з недостатньою присутністю близьких людей.

– Я до шести років батьків не бачила, – любила повторювати Стоґнєвіч. – Лише на фотографіях. Нас із братом виховувала гувернантка. Била і заставляла їсти бридкий капусняк – національну болгарську хавку. Там ми і росли, у Варні…

Тим часом, багато років тому, плюс іще на кілька років раніше, ми з сестрою росли у Карпатах. Куди вже в дорослому віці стабільно премося щосезону, не зважаючи на погодні та астрологічні умови. Ця зима не була винятком. Дикі місця, куди веде лише стара цісарська вузькоколійка, завалені снігом рейки і лютий мороз – вибір курортника.

Я не настільки відлюдник-інтроверт, як би мені хотілося. До того ж із виконанням трохи тяжчої за натискання кнопок фізичної праці у мене теж не дуже, щоби склалося. Тому близькі друзі – ідеальний вихід. Принаймні так мені здавалося тої зими…

Нуріеля Долоріо, котрий віддав би чверть свого німбу, аби тільки з нами поїхати, Стоґнєвіч заочно репресувала. Через істерики, нічні втечі з дому, крики «Так! Я знаю, він кращий, ніж я! Він красивіший! Тепер він тобі друг! Ти знайшла мені заміну!» і гуляння по морозу без куртки і шапки. Я тихо і ввічливо все пояснила Долоріо: мовляв, краще буде якось некст тайм. Він усе зрозумів і залишився в місті. Натомість наші августійші тіла дозволено було супроводжувати Льотчику.

Ще дорогою на вокзал трапилася бісова купа знаків: ми довго не могли впіймати таксі, хтось із нас падав на обледенілих сходах вниз головою, при цьому якийсь спритний співгромадянин намагався «підібрати» спальничок, що саме випав із рюкзака потерпілого, але дві добрі девочки про це заголосили на весь перон, і дядюн залишився без здобичі. Знаки казали: та ну його на хуй. Але ми слово «хуй» звично сприймали як щось позитивне.

В українських поїздах – байдуже, плацкарта це, купе чи СВ – особлива система кондиціонування повітря. Модель «Протяг». Буває різної інтенсивності, регулюється коциком, повішеним на вікно, або взагалі не регулюється. І атмосфера, що не суперечить українській ґенетичній пам'яті – колорит етапу з політв'язнями, запах Чити і взагалі всілякої природи. Ми, власне, про природу й думали – місяць заливає сяйвом померзлі луки, дерева світліші за ніч, мертві снігові моря й висохлі кратери… або просто нам було впадло і бридко бабратися з коциком. Вирішено було, що тепліше просто спати по двоє на одній полиці – згадай-но дитячу панкуху і поїздки до