Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Під стрілами загинули всі стернові. Шкіпер, вигукуючи всілякі прокльони, сам-один тримав величезне весло. Дощ зі стріл із піратського судна падав на палубу “Аргуза”, і дедалі частіше лунали стогони й передсмертні крики веслярів. Одна зі стріл влучила просто в серце шкіпера, і корабель лишився без керування. Перелякані моряки озирнулися на Конана, який спокійна посилав у ціль стрілу за стрілою. Оцінивши ситуацію, Конан відклав убік лук і звів свого грізного меча.

— Сміливіше, хлопці, — підбадьорив він моряків. — Дамо відсіч цим псам, перш ніж вони переріжуть нам горлянки. Навіщо мучити весла, коли нас однаково наздоженуть. Готуйтеся до битви.

Моряки швидко розібрали зброю й приготувалися до битви. Піратська галера вдарила у борт, і на палубу “Аргуза” рвонула юрба чорних піратів, залишивши на своєму кораблі більше десятка тіл своїх товаришів, уражених стрілами Конана.

Битва була кривавою й короткою. Моряки не змогли протистояти натиску численного натовпу піратів, і всі як один загинули під ударами мечів. Конан бився, стоячи на кормі “Аргуза”, яка була на одному рівні з палубою піратського корабля. Його меч раз у раз здіймався вгору і з силою опускався в чорну масу тіл, залишаючи кривавий слід. Купа порубаних тіл зростала перед Конаном “з кожним помахом його меча Проте натиск піратів ставав дедалі сильнішим, прагнення знищити останнього захисника й зайнятися грабуванням підганяла їх. Довго не роздумуючи, Конан перескочив на палубу піратського корабля. Кімерійця охопив бойовий азарт, властивий його племені. З палаючими очима Конан рубав направо й наліво, розламуючи черепи, пробиваючи груди, відтинаючи кінцівки. Палуба піратського корабля поступово вкривалася кривавим місивом.

Раптом пірати відхлинули й підвели, готуючи до кидка, свої списи. На мить застигли, мов статуї, і чорні велетні зі списами, і білий воїн із скривавленим мечем. У цю коротку мить, яка могла стати останньою для Конана, наперед вибігла Бьоліт і підвела руку, зупинивши піратів.

Серце Конана виповнилося захопленням, коли він побачив смагляву струнку Бьоліт. На ній не було іншого одягу, крім широкої шовкової пов’язки на стегнах. Сильне гнучке тіло. Розкішне чорне волосся, що падало пасмами на смагляві плечі. Палаючи темні очі Вона була некерована, як степовий вітер, і небезпечна, як пантера.

Не звертаючи уваги на величезний скривавлений меч, Бьоліт підійшла до Конана настільки близько, що вістря меча торкнулося її стегна. Губи її розкрились.

— Хто ти? — запитала вона. — Я проплавала від узбережжя Зингари до дальнього південного берега і ніколи не стрічала подібного до тебе. Звідки ти?

— З Аргоса, — коротко відповів Конан, остерігаючись пастки.

Якби тільки її смаглява рука зсунулася в напрямку до кинджала, що висів на шовковому поясі, цей рух став би для неї останнім.

Але в її очах не було ворожості,

— Ти не з гіборійців, — припустила Бьоліт. — Ти грізний, як вовк. Твої очі не затьмарені життям у місті, м’язи твої не обм’якли серед мармурових стін.

— Я Конан, кімерієць, — твердо вимовив воїн.

Для людей півдня північ була такою ж далекою й невідомою, як міфічний край, де жили могутні гіганти, що рідко кидали свої сніжні долини.

Безпомилковий жіночий інстинкт підказував Бьоліт: цей воїн гідний її.

— А мене звуть Бьоліт, — гордо вимовила вона, немов сказала: “Я королева!”

— Подивись уважніше на мене, Конане! — вела далі вона. — Я Бьоліт, Королева Чорного Узбережжя! Ти — північний тигр, холодний і неприступний, як сніжні гори. Ходімо зі мною на край землі. Вогонь і залізо зробили мене королевою. А ти можеш стати моїм королем.

Конан обвів суворим поглядом шеренги піратів, очікуючи, що побачить на їхніх обличчях ознаки зла або заздрості. Але нічого подібного не побачив. Суворість і гнів зникли з його обличчя. Конан зрозумів, наскільки пірати обожнювали Бьоліт. Вона була для них богинею, що ніби зійшла з небес. Її волі ніхто не насмілився б опиратись.

Потім він подивився на “Аргуз”: корабель сильно нахилився на лівий борт, морські хвилі плескалися вже на палубі. Окинув поглядом берег, безкраю гладінь моря, дівчину. Дрож пройняла варвара: плавати з цією молодою тигрицею, кохати, мандрувати й грабувати…

— Гаразд. Я залишаюся з тобою, — згодився Конан, струшуючи краплі крові з меча.

— О-о! — радісно вигукнула Бьоліт і одразу ж твердим голосом наказала піратам: — Перенесіть усю здобич на корабель, ми відпливаємо.

Вантаж нещасного “Аргуза” пірати швидко перетягли на “Тигрицю” й розмістили в маленьких комірках під палубою. Конан мовчки сидів на кормі й спостерігав за роботою піратів. Старий чаклун-пірат оглянув його рани на руках і ногах, до найглибших приклав цілющий відвар.

Закінчивши вантаження здобичі, пірати очистили палубу, покидавши за борт тіла вбитих. Поранених поклали на палубі біля щогли для огляду й лікування.

Нарешті “Тигриця” гойднулась, блиснули на сонці й занурились у воду весла, і судно поволі рушило у напрямку на південь.

Бьоліт піднялася на корму, підійшла до Конана. Її очі блищали, як у пантери, що причаїлася в пітьмі.

Швидко вона скинула з себе свої прикраси та сандалії, поклавши їх до ніг Конана. Виструнчилась, підвела вгору руки — схвильована, горда. — і крикнула своїм воїнам:

— Вовки синіх морів, дивіться танок, весільний танок Бьоліті Бьоліт, доньки королів Асгалуниі

Вона почала кружляти в швидкому ритмі. Її рухи були то плавними, то звабливо різкими. Її білі ступні майже не торкалися скривавленої палуби.

Пірати зачаровано дивилися на неї. Поранені забули про біль і смерть.

У сутінках, що невдовзі настали, білошкіра Бьоліт здавалася казковим видінням. Сутінки згущалися, замиготіли зірки. Коли пітьма остаточно поглинула воїнів, Бьоліт із криком радості кинулася до Конана. Пристрасть, що охопила кімерійця, змусила його забути про все на світі. Він палко притиснув Бьоліт до своїх широких грудей…

ІІ. ЧОРНИЙ ЛОТОС

Коли коштовностей жадібно блиск

Ти в Мертвім Місті зором поглинала,

Я заздрості відчув у серці стиск, —

Неначе став хтось третій поміж нами.

“Пісня про Бьоліт”

“Тигриця” кружляла морями, наводячи жах на прибережні поселення. Від одного міста до іншого і далі летіла новина: морська відьма знайшла собі коханця, залізного варвара, гнів якого був страшнішим за гнів пораненого лева. Ті, кому вдалося пережити страшні погроми піратів, проклинали Бьоліт і білого воїна з блакитними очима. І довго ще пам’ятатимуть на узбережжі їхні розваги й утіхи.

Вільна, як вітер, “Тигриця” плавала уздовж південного узбережжя материка, аж доки однієї чудової днини не зупинилася в гирлі великої похмурої річки, береги якої заросли непролазними джунглями.

— Це річка Заркгеба, що означає “смерть”, — похмуро мовила Бьоліт. — Подивись, яка в ній темна вода. Її уникають усі чорні люди. Якось стигійська