Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

галера, рятуючись від мене, попливла вгору річкою й зникла. А за кілька днів течія винесла сюди, де ми стоїмо на якорі, цей корабель. Його палуба була безлюдна. Вантажу ніхто не чіпав, але команда пропала тихо й загадково. Ми знайшли єдину людину, яка збожеволіла й невдовзі марячи померла.

— Коханий, гадаю, десь вище річкою є місто, — вела далі Бьоліт. — Я чула від моряків, які підіймались угору за течією, всілякі легенди та розповіді про високі вежі й стіни, що оточують місто. Мені хочеться побачити його стіни й вулиці. Нам удвох нічого не страшно, Давай піднімемося річкою.

Трохи поміркувавши, Конан кивнув на знак згоди. Він завжди погоджувався з нею. Вона керувала доходами й пропонувала плани, а меч Конана ці плани здійснював. Він був задоволений таким життям, його не цікавило, де вони плавали, з ким бились, — головне, плавати разом із Бьоліт і битися за неї.

У битвах і походах команда корабля скоротилась, та залишилося кілька відчайдушних шибайголів, які пройшли крізь усі випробування. Бьоліт не хотіла гаяти часу на тривалий рейс до південних берегів для поповнення екіпажу, її цікавість і привела “Тигрицю” в гирло цієї загадкової річки.

Корабель поволі увійшов у гирло. Течія була слабка й не змушувала веслярів над силу працювати. Обігнувши перший поворот, корабель увійшов у сутінь джунглів. Жодної живої душі не було видно: ані крокодилів чи інших тварин, ані птахів. Лунали лише дивні, загадкові шерехи, моторошний стогін, глухе й далеке виття, поскрипування великих дерев. Зненацька пролунав і різко стих нелюдський крик.

— Це мавпа, — припустила Бьоліт і згодом, задумливо додала: — У цих людиноподібних бестіях живуть душі грішників, покараних за скоєні гріхи.

Конан у подібні легенди не вірив, він мовчки дослухався до загадкового шуму джунглів. Зійшов місяць, схожий на пдяму крові, джунглі зустріли це сильним шумом, що долинав здалеку. Здавалося, звірі, як і люди, уникали каламутної води Заркгеби.

Місяць підбився ще вище, освітивши своїм блідим світлом річку. Складалося враження, що весла занурювали не у воду, а в холодне срібло. Каміння на руків’ях мечів сяяло тьмяним блиском.

Точно такий блиск випромінювали коштовні прикраси Бьоліт. Вона лежала на шкурі леопарда, розстеленій на палубі. Спершись ліктем, вона вдивлялася в обличчя Конана, її очі блищали в місячному світлі.

— Ми оточені таємницями, — тихо мовила Бьоліт. — Пливемо в країну привидів і смерті. Ти не боїшся?

У відповідь Конан знизав плечима.

— І я теж не боюсь, — задумливо говорила Бьоліт. — Ніколи нічого не боялась. Часто доводилося дивитись у розкриту пащу Смерті. Тільки… Конане, ти боїшся богів?

— Не хочу мати з ними справи, — відповів варвар. — На цьому світі людина безглуздо бореться, бідує, зазнає втіхи в битві, а коли вмирає, її душа потрапляє у сірий туманний світ, сповнений темних хмар і холодних вітрів, щоб мандрувати у безкінечності. Бьоліт тихо засміялась:

— Життя, навіть найгірше, краще від такого існування в іншому світі. У що ти віриш, Конане?

Конан знизав плечима.

— Я знаю багатьох богів. Хто не вірить в їхнє існування, такий самий сліпий, як і той, хто глибоко вірить у це. Я не знаю, що стане зі мною після смерті. Можливо, мою душу поглине морок, як стверджують немедійські мудреці, а може, і хмари з льодом чи сніжні рівнини. Поки я живу, хочу жити сильно, хочу відчувати в роті смак м’яса й міцного вина, знати обійми жіночих рук, насолоджуватися азартом боротьби. Я щасливий, коли маю це. Хай мудреці й філософи думають над тим, що є життя. Я знаю одне: якщо життя ілюзія, тоді й сам я ілюзія і своє життя сприймаю за ілюзію. Живу, кохаю, вбиваю — і радію життю.

— Але боги існують насправді, — сказала Бьоліт, — і є життя після смерті. Знаю, знаю. — Вона підвелася стрімким рухом з колін і обійняла Конана. — Моя любов сильніша за смерть. Моє серце поєднане з твоїм, моя душа є частиною твоєї душі! Якщо б я померла, а ти бився за своє життя, я із безодні поспішила би тобі на допомогу! Так! Мій дух вилетів би до тебе з Раю або виповз би з полум’я Пекла! Я належу тобі, і ніяка сила не розлучить нас!

Пірат, що стояв на вахті, закричав страшним голосом. Відштовхнувши Бьоліт, Конан різко схопився на ноги і з мечем у руці побіг на ніс судна. Один із піратів висів над палубою, його утримувало щось, схоже на велике дерево, яке підносилося над бортом корабля. Кімерієць зрозумів, що сталося: гігантська змія піднялася з річки, нахилилася над кораблем і схопила нещасного воїна величезною страшною пащею. Слизька луска змії блищала в місячному світлі. Нещасний кричав і звивався, як миша в зубах у пітона. Конан підбіг до змії й сильним ударом свого великого меча майже перерубав їй тулуба. Кров бризнула на всі боки, змія почала поволі падати в річку, усе ще міцно тримаючи свою жертву. За мить змія й людина зникли.

Конан залишився вартувати на носі корабля, проте ніч минула спокійно. І коли світанок охопив верхівки дерев, кімерієць. побачив контури руїн. Він гукнув Бьоліт, яка спала на палубі під його пурпурним плащем. Вона підбігла до нього, пильно вдивляючись туди, куди вказував Конан. Її очі округлилися: перед нею було місто. Наче вмите вранішнє сонце освітлювало пошарпані будівлі. Тріщини стін і плити вкривала смітна трава. З усіх боків, крім того, де струмували води річки, у місто вдерлися джунглі, ховаючи повалені колони й будівлі під своєю буйною зеленню.

На центральній площі височіла мармурова піраміда з якоюсь фігурою. Конану спочатку здалося, що це статуя, поки його гострозорі очі не помітили ознаки руху.

— Це гігантський птах, — сказав один із воїнів, що стояли поряд.

— Ні, це жахливий кажан, — заперечив другий.

— Це мавпа, — вигукнула Бьоліт.

Тим часом нерозпізнана істота розпрямила крила й полетіла в напрямку джунглів.

— Крилата мавпа, — схвильовано підтакував Бьоліт чаклун Н’Гона. — Це зачароване місце.

Бьоліт посміхнулася і наказала причалити судно. Вона перша зійшла на берег, і відразу за нею зійшов Конан, а за ними один за одним воїни зі списами. Панувала тиша.

Бьоліт на тлі руїн мала досить екзотичний вигляд, і життєва сила, якою дихала кожна клітинка її стрункого тіла, особливо контрастувала з навколишньою руїною й безлюддям.

Поволі сходило над хащами сонце, заливаючи зруйновані вежі матовим золотом.

Бьоліт указала на круглу вежу, до якої вела дорога з потрісканих плит із пророслою крізь них травою. Дорога закінчувалася перед вежею масивним вівтарем. Королева піратів підбігла до нього.

— Це