Любомир Андрійович Дереш - Архе

12

Делікатно розпрощавшись із вуйцьом Юліком, вийшла з хати завчасу — до поїзда ще цілих дві години. Терезка заглянула в садок під злощасний балкон. Пишні кущі аґрусу проламалися під чимось важким, звідки неприродно вертикально задерлася нога у сандалику. Заглядати всере дину кратера, утвореного погнутим галуззям, вона не нава жилася.

Щоб не плестися перед часу на вокзал, вирішила піти на річку. Було безлюдно, тільки здалеку чулося повільне баламкання дзвіночка на шиї корови.

Посиділа собі трохи на мості, звісивши ноги з висоти; кидала камінці у винесений на берег повінню іржавий кістяк фургона. Крило й отвір для фари.

«Унікальний колір», — подумала Терезка. Нарешті камінець попав по металу. Іржа. Сполохані дзенькотом, з верби при воді спурхнули горобчики. Зачепившись об одну з гілляк, на вітрі шелестів блакитний кульок. Коли Терезка зауважила це, у п’яти кольнув страх.

«Поїду но додому… і так усі помруть. І я помру. Хіба мені є шо втрачати? Очевидячки, нє», — подумала Терезка, найхоробріша дівчинка на світі (і я готовий був аплодувати їй стоячи).

Сонце хилилося до заходу. Тіні у лісі поруч нагадували колекцію відтінків щонайрідкісніших ґатунків високо гірного чаю та якнайделікатніших порід шоколаду.

Терезка ще раз — уже вкотре — витягла з кишені мою записку. «Стережися кульочків! — кричали літери. —

СТЕРЕЖИСЯ КУЛЬОЧКІВ!»

Пробіглася очима, пробуючи відчитати щось у моєму почерку. Та марно.

На записку приземлилося сонечко і задоволено потерло руки.

Терезка слухає Антона

1

Фраєра горе баригу Терезка підстерегла там, де й спо дівалася — недалеко від вулиці Беранже, де був розміщений закинутий будинок. Про будинок досить було сказати: «той, що горів» — і кожен відразу розумів, про який будинок ідеться. Внизу вулиці Беранже, біля скверу, ще місяць тому громадилися найризиковіші споживачі «архе». Там же ж, у архе пушерів можна було придбати краплі «заводського розливу». Казали, картель викупив цілий будинок у Бродах, де організував серйозну фабрику лабораторію з опера тивного фасування крапель. Але «серійні» краплі не цінувалися — картельники кріпили емульсію витягами з аконіту. Ходили чутки, буцім від бродівських крапель можна підхопити гнійний кон’юнктивіт.

Через знайомих «плазматиків» видців можна було дістати щось поміцніше, ніж «броди». Існували такі вигад ливі ґатунки емульсії, як «мебіус», «семіосфера», ба навіть «амфотерна глюкоза» чи «гамма міопія». Чи той же ж восьмипроцентний «fractal 8» — сорт, що зробив справжній переворот у середовищі математиків.

Горе барига сидів на лавочці, меланхолійно бовтав ніжкою і дивився на голубів у керунку, протилежному тому, звідки явилася Терезка. На небі прокаркала зграя ворон.

Тихо, у властивій їй покрадьковій манері підійшла до цього неляканого птаха й дала знати про себе привітанням. Її антре справило на Антона вражіння петарди, покла деної під язик замість валідолу. Антон вкляк, крякнув і випустив з рота цигарку.

— Тримай, — сказала вона і вставила Антону в рота піднятий недопалок. Витягнула «Антицентр» і так само тицьнула в руки. — Нашо ти їх підкинув?

— Я… я не підкидав їх! Ти сама забрала!..

Терезка змовчала.

Розвернувшись іти назад, вона приклала палець до скроні, вдала, наче щось нагадала собі й, держачи дистанцію у десять кроків, спитала:

— А такої адреси ти, бува, не чув? — і показала записку.

Антонові, з його відточеним «плазмою» зором, навіть не потрібно було придивлятися. Він прочитав адресу і перевів погляд на Терезку.

— А де ти її взяла?

— Взяла десь. Дав один. Ну, то як, чув шось?

Антон замислився. Зміряв її вітряну, точену синім тлом неба постать, і відказав:

— Значить, тебе все таки знайшли.

2

— У Львові такої вулиці як «Набережна» не існує. Це я тобі ґарантую.

Терезка пробувала зрозуміти, яким у дану мить видавався Антон: розгубленим чи окриленим? Вона мовчала й чекала, що цей тип втиратиме далі.

Антон втер:

— У Львові її немає, але могла би бути… Знаєш, де є вулиця Беранже?

Терезка кивнула.

— Але поклянися перше, шо будеш мовчати, як риба… Це не можна говорити нікому іншому. Чуєш?

Терезка поклялася.

— На підручнику з геометрії, — для певності попросив Антон і чомусь подивився через плече.

Терезка влаштувала цьому божевільному й таку розвагу — благо, завжди носила книжку при собі. Щойно по тому Антон сказав щось суттєве.

3

— Ти про Льоліка Курсанта чула? — спитав перше, заку рюючи нову цигарку.

Терезка невизначено поворушила губами. І виловила призабутий образ: шапка вушанка.

Ціле атропінове літо Курсант проходив у шапці вушанці: казав, боїться, як би йому не знесло голову. Воно і ясно — казали, Льолік крапався місяць, не просихаючи. При цьому зувидів щось ТАКЕ, від чого йому зрівало шифер із цвяхами і кроквами. Зокрема, побутувала версія, буцім Курсант осягнув, чому в Ісуса була перша група крові, але Терезка вважала, що то мусило бути щось серйозніше. Казали, потім Льолік облишив «архе» і подався на Шипіт[18]. Уже в Карпатах на Купала той, мовляв, роздягнувся біля ватри до трусів і взявся танцювати на жаринах. А потім р раз — і пирнув себе у живіт ножем. І пішов, мокрий від крові, вниз до річки. І не повернувся. То, казали, його вушанку собі панки з Шостки забрали.

— Ше як був живий Льолік Курсант, ми з ним побували на Набережній. Льолік мав друга, Сантехніка. Вони на пару скидували краплі, Льолік був нунцієм, а Саня факторив. А потім Сантехнік відкрив якийсь лаз, те, що він називав Тощо.

Він розповів про це Курсанту, пропонував дослідити, але Льолік казав, що не готовий туди видіти. А Сантехнік пішов одного разу на дах, закрапався і зник. І ніхто його більше не бачив. Мене Льолік у той час мав за помічника, асистента, я йому в аптеки ганяв, туди сюди. А він мені показував різні хитрі комбінації під «плазмою». Вчив правильно краплі калапуцькати.

Так от. Вже як Сантехнік щез, ми з Льоліком зблизилися.

Стали друзяками. Льолік на нас нову пропорцію дослід жував, навіть назву придумали: «ноон». Паліндромічна штука, скажу тобі. Після неї деякий проміжок себе прожи ваєш у зворотньому часі і нормальному — одночасно. Лівим

— Ви лазили у нього?

— Ну… Та. Але ми кров’ю заприсяглися не розказувати, шо такого там Льолік… шо ми з ним там надибали… Потім ми повернулися у той Львів, який знають всі. Де все, як годиться: площа Ринок, Франко, Шевченко, Беранже — ти розумієш. Тоді ше вся тусня «плазматиків» трималася купи, кожної п’ятниці збиралися, обмінювалися досвідом…

Виявилося, ми з Курсантом — перші, хто відкрив паралельні лексикони