Юкіо Місіма - Сповідь маски

наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.

Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.

Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість — привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.

Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.

З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.

Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.

Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.

Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.

— Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри — це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, — хіба ж не в цьому батьківське милосердя?

— Так, так!

— А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!

— Дякуємо за турботу!

— Ми закупили склад у Т. — знаєте, де гарячі джерела, — для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!

— Ви такі люб’язні!

— А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!

Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!

— Ну й ну, ха-ха-ха!

Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.

— Що за книжка?

Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:

— Візміть до себе цих двох пустунок!

Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».

— Що там? — Соноко нахилилася до мене. Волосся в неї пахло, мов у дитини. Прочитала написане і зашарілася по саму маківку.

— Хіба ні?

— Ой, я… — Її очі знову зустрілися з моїми, і вона все зрозуміла. Я відчув, що і в мене починають пашіти щоки.

— Сестричко, що це в тебе? — простягла ручку мала. Соноко квапливо сховала листок. Середульша, схоже, вже розуміла, що до чого. І аж наїжилася невдоволено. Це відчувалося з того, як вона надміру суворо почала вичитувати малій.

А нам це ніби, навпаки, розв’язало язики. Вона розповідала про школу, про брата, переказувала прочитане, а я, як завжди, переводив розмову на загальні теми. То були перші кроки в мистецтві зваби. І оскільки ми надто захопилися розмовою, аби звертати увагу на дівчаток, вони повернулися на старе місце. І знову мати з заклопотаною посмішкою привела до нас двійко ненадійних сторожів.

Коли увечері ми, нарешті, знайшли притулок в містечку М., неподалік якого служив Кусано, вже був час спати. Нам з паном Обою випала одна кімната на двох.

Залишившись зі мною наодинці, банківський службовець почав викладати найвідвертіші антивоєнні погляди. Навесні двадцятого року Сьова такі розмови велися хоч пошепки, але скрізь, і вже навіть встигли приїстися мені. Здавалося, кінця не буде балачкам пана Оби — то про фарфоровий завод, куди він уклав гроші, який під виглядом компенсації воєнних збитків планував відразу по війні налагодити виробництво порцелянового начиння, то про те, що росіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве дочекався, поки він сховав дивно пухляве без окулярів обличчя в тінь від вимкнутого нічника, кілька разів зітхнув, наче невинне дитя, аж постіль затряслася, й сонно засопів. А я, відчуваючи, як новенький рушник, обгорнутий навколо подушки, муляє мені розпашілу щоку, занурився в роздуми.

До морочної роздратованості, яка повсякчас товаришувала мені на самоті, в моєму серці вочевидь додався смуток, що потряс саме