Михайло Петрович Старицький - Талан

останнi сили оддати другим на користь, нiж не знать нащо їх берегти. Менi ж самiй, чим швидше їх витрачу, тим бiльше утiхи.

М а р и н к а. А для нас бiдних, що готовi життя своє за вас положити, невже i для нас не захочете поберегти свої сили?

Л у ч и ц ь к а. Ви — мої друзi. А хiба друг захоче нав'язать другу життя, коли воно дає йому однi муки? А я, Маринко, несу такi катування, такi… ах! I нема їм просвiтку, нема забуття од них на хвилину… I така нудьга, така туга, надто сьогоднi, що валить мене з нiг i хита, мов билину…

М а р и н к а. Чим же ви тужите, моя зiронько? По чiм? Чи по кiм?

Л у ч и ц ь к а (пригортається). Ох, дитино моя, кохана моя, тобi тiльки правду скажу: по ньому, все по ньому! Люблю я його, кохаю… I те кохання отрутою ввiйшло в мою кров, i палить серце, i точить силу… I нема способу збутись тiєї отрути! I знаєш, я й не хотiла б навiть її збутись: така мука i болiч — єдина менi на свiтi втiха й розвага… Не знаю, чи я вже такою рабою вродилась, чи я, як собака та, звикла до бiйки, а й за батогом менi скучно… I чим бiльше отут наболить, тим бiльше дарую i готова сама у його опрощення просити! Ах, яка я сама собi низька i яка я нещасна!

М а р и н к а. Господи! Та як же жалiти, кохати того, хто вигнав, хто таку публiку зробив?

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, що можна: сили нема розлюбити! Вiн мене страшенно образив, приревнував, але хто ревнує, той кохає… Я нiчого не вiдаю, що з ним сталося, де вiн? Мучусь, катуюсь i чую, що й в моїм серцi росте та сама рвiя, за яку я його осудила… Це вкiнець мене сушить… Я навiть хотiла сьогоднi одпроситись: у мене передчуття якесь… Цiлий день отут болить… (Показує на груди).

М а р и н к а. Так не надривайте себе, — хай Квятковська гра. Я покличу Юрiя Савича чи Степана Iвановича…

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi не можна: перший спектакль. (Налива стакан води i бачить на столi бiнокль. Бере, розгляда). Чий це? Стiй! Це знайомий бiнокль!

М а р и н к а. Може, Квятковської: вона тут була…

Л у ч и ц ь к а. Вона? А ще хто був?

М а р и н к а. Не бачила; її бачила, та й годi!

Л у ч и ц ь к а. Це не її бiнокль, це мужеський… Стiй, стiй! Це бiнокль мого Антося… його, його! Ось i ямочка… Я раз упустила… А! (Хапається за голову). Яким робом?! Се щось страшне!.. Ох, як мене кольнуло! (Хапається за груди).

М а р и н к а. Заспокойтесь, рiднесенька! Боже мiй! Що з вами? Випийте води! (Подає), Бога ради! Не тривожтесь… Як зблiдли!

Л у ч и ц ь к а. Вiн тут, тут! Ой!.. (Ламає руки). Маринко, рятуй мене! Вiн її коха! (Iстерично рида).

М а р и н к а. Марусю! Господи! Що ж менi робити? Хто там?

Л у ч и ц ь к а. Не треба!.. Не клич!.. Нащо їм? Все їдно… Хоч би разом… Вiн тут!

В И Х I Д VIII

Тi ж i Безродний.

Б е з р о д н и й (вбiга). Що з Марiєю Iванiвною? Iстерика? (Маринцi). Сказали? Довiдалась?

М а р и н к а. Нi, тут друге: вона зовсiм слаба…

Б е з р о д н и й. Так доктора зараз… Я Котенку скажу… Вам грать не можна. (В дверях). Господи, зглянься!

М а р и н к а. Нема, нема його! То здалося, прибачилось…

Л у ч и ц ь к а. Ах, яка мука! (Витира очi). Коли б кiнець…

В И Х I Д IX

Тi ж i Безродний, доктор, Котенко.

Д о к т о р (з пузирком). Що таке? Що з вами, моя панiйко? Нерви, знов розходилися нерви? (До Маринки). Потривожив хто? Збентежив?

М а р и н к а. Потривожились. (Метушиться, розтира, голову мочить i т. д.).

Д о к т о р. Ай, нещастя! (Дає краплi). Випийте! Я ж просив, я ж благав нiчого не приймати до серця: спокiй i сон, сон i спокiй вам тiльки потрiбнi… А тут мало тiї сцени, яка вам в теперiшнiм станi — кат, а ви ще додаєте й свого! Ех, панове, не бережете ви її!

К о т е н к о (до Безродного). Що таке? Що скоїлось? Марусю, невже не будете грати? Погинув же я, погинув! Перший спектакль… все шкереберть пiде… Марусю, рятуйте!

Л у ч и ц ь к а. Я сама розумiю… Не вiльна тiльки в собi, Савичу… Я не жалiла нiколи для вас сил, ви знаєте…

К о т е н к о. Знаю, знаю, ви добра… у вас таке серце… Пожалiйте… перший спектакль… Все вiд його… Повний збiр… i одмiнить!

Б е з р о д н и й. Може, Квятковська?

К о т е н к о (сердито). Що Квятковська? Ще мiшається, торочить! Щоб скандал був! Публiка прийшла слухать Лучицьку… Ох, господи! Що ж менi чинити? Розор, розор! Нiчим буде нещасним хористам платити… А дiти мої, нещаснi дiти! (Утира очi).

Л у ч и ц ь к а. Заспокойтесь! Може ще… я зберу… останнi сили…

Д о к т о р. По-моєму, нi! Смертельна ризика… (Дає ще краплi).

М а р и н к а. Бога ради!

Б е з р о д н и й (лама руки). Доб'ють, доб'ють!

К о т е н к о. Може б, хоч так: у двох дiях з Богдана, а там — Квятковська… Щоб хоч побачила публiка… Я б водевiль перший дав… Одпочили б… Га? Марусю? Докторе! Рятуйте мене, рятуйте!

Л у ч и ц ь к а. Та менi трохи вже лучче… (Усмiхнулась).

Д о к т о р. Слабе ще серце! (Держить за пульс).

К о т е н