Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

А коли одного разу, щойно я скотився з неї, Леся спитала мене з тією ж меланхолійною усмішкою: «Ти мене любиш?» — я запідозрив, що винятків не існує, так само як не існує винятків і для відповіді на подібне запитання: «Звичайно, люблю». Проте нічого в її обличчі не змінилося, усмішка не збільшилася і не зменшилася, мовби я й не відповідав, а вона й не питала, мовби все, як учора і цілий місяць поспіль, очі її блукали у білій пустині стелі, проводжаючи за обрій невидимий караван верблюдів. Я думав, що після цього настане черга на інші запитання: «Розкажи, як ти мене любиш?» або «Ти справді мене любиш?», і в моїй голові миттю заблиснули варіанти давно готових відповідей, але її вуста більше не ворухнулися, вона лежала щаслива і замріяна з розкинутими руками і ногами, мов на полі бою. Такою і залишилася вона в моїй пам’яті.

Бо вона була винятком. Проте, коли за тиждень, все у тій же позі й з тією самою усмішкою, вона запитала: «Розкажи, як ти мене любиш?», я остаточно переконався у тому, що винятків і справді не існує, як не існує винятків і для відповіді: «Я люблю тебе над усе на світі». І знову її обличчя нічим себе не зрадило, усмішка не розповзлася, не вигнулася півмісяцем, очі продовжували слідкувати за караваном верблюдів, і подумалося: якщо вона й справді бачить на стелі верблюдів, то одним із тих верблюдів можу бути я, і я таки буду верблюдом, якщо діждуся наступного її запитання: «Як ти вважаєш, нам краще побратися влітку чи восени?»

З Лесею я познайомився там само, де й з Лідою — у «Вавілоні».

2

Коли ми з Ольком заходимо до «Вавілону», наші очі професійних йобарів в одну мить оцінюють панораму потенційного сексу.

— Он ті... зліва... — муркоче Олько крізь зуби, і ми підходимо до столика, за яким сидять дві милі панночки років вісімнадцяти.

В таких випадках, коли ми з Ольком вирушаємо на лови, наші ролі розписані на багато кроків уперед. Першим вступаю я, бо навіть якщо я не знаю цих дівчат, то дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що дівчата, які відвідують «Вавілон», мене прекрасно знають.

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — розпливаються вони у радісних усмішках, а їхні грайливі оченятка метляються зліва направо і справа наліво.

— Ви не бачили Зеника? — кидаю перше ліпше, що крутнулося на язику.

Вони починають ввічливо щось там цвіркотіти про Зеника, який нам насправді на фіґ не потрібен, і якби він сидів тут, я б поцікавився про якогось іншого завсідника «Вавілону». Наступна моя фраза звучить так:

— Познайомтеся: це Олько.

От і все, функція моя виконана, далі черга Олька:

— Дівчата, що ви п’єте?

Що можуть пити дві студентки? Зрозуміло, що каву або соки, і коли Олько пропонує коньяк, то ніхто не відмовляється.

Того разу я не мав жодного настрою на нові знайомства. Ми відразу замовили дві пляшки «Ведмежої крові», аби зайвий раз не смикати бармена і, примостившись за вільним столом, набитим оком озирали залу. Майже всі столики були зайняті, кілька пар вихляло задницями в повільному танці. Не встигли ми випити по келиху, як поруч хляпнув Влодко з чаркою коньяку. Він щойно посварився зі своєю дівчиною і не приховував роздратування.

— Мушу з кимсь випити. Я сильно перенервувався. Вона мене так дістала, так дістала, що я послав її на... Все, що мені від баби потрібно — це її дзюрка. Але якого біса я мушу задля цього себе принижувати? Адже вони так само пищать від захвату, коли я вставляю їм пістона, нє?

Влодко видав кілька віршованих збірок і гнив тепер над якимсь безконечним романом. Вродливі дівчата його саха-лися, мабуть, тому, що він їм говорив ті самі речі, що й нам.

— Чому ви посварилися? — спитав я.

— Вона знайшла в моїх паперах віршика, де були такі рядки: «Я люблю твою піхву рожеву, Що цвіте, наче ружа в маю».

— І ці рядки були, ясна річ, присвячено не їй.

— Ні. Вони взагалі не були нікому присвячені.

— То що ж тоді її розлютило?

— Розумієш, у неї піхва не рожева, а червона, як жар. У цьому вся річ.

Влодко з такою рішучістю перехилив у себе коньяк, наче б то була отрута.

— Ось ти, — націлив він у моє чоло свого тлустого вказівного пальця, — навіщо ти оспівуєш їх? Чи ти не розумієш, що чиниш злочин проти людства? Жінки мають знати своє місце, а ти їм даєш місце поруч із собою. Ти — злочинець. Це через таких, як ти, вони знущаються з нас і взагалі мають нас у сраці.

— Маєш рацію, — кивнув Олюсь. — Моя Сянька недавно видала: за останніми дослідженнями жінки не належать мужчинам, а лише Місяцеві. Це Місяць ними керує і вказує, кого любити. Чия це робота? — звернувся він до мене і сам відповів: — Твоя!

— Слухай, хто взагалі навчив жінок читати? — щиро обурювався Влодко. — Хто додумався до такого маразму?

— Якщо тебе цікавить у жінках лише дзюрка, — сказав я, — то чому б тобі не зайнятися козами?

Він подивився на мене таким лютим поглядом, що я подумав: зараз дасть пляшкою по голові.

— Ти це серйозно? — спитав, лискаючи очима.

— Коли ти серйозно, то і я серйозно.

— Тоді ти мудак.

Я чекав гіршого, тому ці слова сприйняв із розумінням. Влодко встав із виразом глибокого обурення і пересів за інший столик.

— Ти його присадив надто жорстоко, — сказав Олько.

— Просто мені нудно з ним спілкуватися.

Несподівано погляд Олюся зупинився на двох дівчатах,

що з філософським виглядом цмулили через із соломинки якісь смердючі коктейлі. Одна була дуже симпатичною худенькою рудавкою, друга — безнадійною товстулею. Біля дівчат було два вільних крісла. Олюсь, не давши мені щось заперечити, узяв обидві пляшки і, штурхнувши мене під бік