Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Dziçkujç. Nie zawiadamiajcie policji, to przykre nieporozumienie. (Дякую. Не повідомляйте поліцію, це прикре непорозуміння.)

Ми поквапилися до авта і за лічені секунди вискочили на трасу.

— А все ти! — бурчав Олько.

— Чому я? — не розумів я.

— Ти перший звернув увагу на джипа.

— Ти ж казав, що теж на нього звернув увагу.

— Але я сумнівався, а після твоїх слів я вже ні про що не думав, як тільки про цього дурного джипа.

Дівчата нічого не зрозуміли з того, що відбулося, і я їм пояснив. Вони довго реготали, чим бісили Олька ще дужче.

— Смійтеся, смійтеся, а якщо вони таки подзвонять у поліцію? Що тоді? Як візьмуть нас за сраки, то ого-го скільки це нам буде коштувати.

— Є ідея, — сказав я. — Звернімо з траси. Не їдьмо на Медику, а на Раву-Руську.

— То буде добрячий гак, — вагався Олько.

— Я думаю, нам взагалі варто спинитися на ніч у якомусь мотелі й перекімарити стрес.

Дівчатам ідея сподобалася, і ми повернули на Томашів. У мотелі ми влаштували таку пиятику, що на ранок я ні в зуб ногою не пам’ятав, що робив із Лідою вночі. До Львова ми прибули наступного дня під обід.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1

З Лесею виявилося все надто легко. Вся її сім’я зачитувалася мною і готова була сплавити Лесю, аби лише мати можливість приймати мене на свої обіди. Я приходив і відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у лЬйку, айв туалеті, і не тільки до, а й після. Її сестра, я певен, мліючи над «Житієм гаремним», мусила себе пестити: у неї такі довгі пальці. Якби мені заманулося розщіпнути ширінку і продемонструвати свого прутня, виклавши його на тарілку зеленої салати, це викликало б лише секундне сум’яття, а далі — захват, суцільний захват. Вони любили при мені розслаблятися, розповідати якісь сороміцькі анекдоти, сипати перчені жарти. Батько Лесі постійно мені підморгував, так, мовби перебував зі мною у якійсь таємній змові та ще й намагаючись із тим підморгуванням не критися, а так, аби всі бачили.

Одна тільки Леся мене не читала. Вона взагалі мало що читала. Позичала в мене розумні книги, щоб підняти свій інтелектуальний рівень, і повертала їх непрочитаними. З чарівною безпосередністю вона не приховувала цього. Якось розповіла мені, чого боїться: мишей, щурів, жаб, собак, раків, мухоморів, оповідей про духів, вогню, потворних калік, циганів, дітей з пробірки, грому і блискавки, граду, злиднів, хвороб, старіння, лікарні, цвинтаря, моргу, глибини і висоти, літаків, ліфтів, іржі й битого скла... Список насправді був утричі довший, але це все, що я запам’ятав.

Леся до сексу мала повну апатію. У неї було прекрасне тіло танцівниці, ніжний щебетливий голос і відсутність найменшого бажання кохатися. Проте вона це робила чарівно. Вона віддавалася покірно і невимушено, рівно стільки, скільки мені це було потрібно.

Коли вона приїжджала до мене і залишалася на кілька днів, я майже не помічав її, вона була тиха, як мишка, заглиблена в себе, у своє вишивання, ми могли годинами не перекидатися жодним словом, і що цікаво це мене задовольняло, це якраз те, що мені тоді було потрібно: мати поруч тепле й покірне тіло і брати його, коли тільки заманеться. І коли я підходив до неї і пригортав до себе, вона відкладала вишивку, мовчки всміхалася, даючи зрозуміти, що знає, чого я хочу, підводилася з фотеля, сонними, але водночас і звабливими рухами скидала халат і лягала на канапу, заклавши руки під голову. Її довге худе тіло не потребувало жодних прелюдій, обмацувань, погладжувань, пестощів, Леся розкидала ноги, зігнуті в колінах, так, щоб я побачив її чорнявку у всій красі,

і я входив у неї відразу, бо вона в будь-який момент була тепла й волога — така, мовби хтось уже за мене все проробив, завів її, розбудив у ній пристрасть, а тому Леся приймала мене із усмішкою, і ця незмінна усмішка не сходила з її обличчя упродовж всього акту любощів, аж до самого кінця. Леся не знала, що таке оргазм, і всі мої спроби вичавити з неї щось більше, крім меланхолійної усмішки, закінчувалися нічим. Врешті-решт я припинив ці намагання розворушити її, я змирився з тим, що вона не буде піді мною зойкати і стогнати, вигукувати звабливі слова, підбадьорювати мене, пропонувати ті чи інші пози, і брав її, зосереджуючись лише на своїх відчуттях і своєму задоволенні.

Леся переважно мовчала. Інколи, лежачи в причаєніи тиші великого будинку, вона запитувала мене:

— Про що ти думаєш?

Зазвичай я не відповідав на це запитання, а вона й не наполягала. Коли Леся робила порядки, то все клала на свої місця. Вона була настільки наївна, що думала, буцім книги й рукописи теж мають своє місце, і вона його знаходила там, де підказувала їй інтуїція. Шкода, що підказки ці завше були помилкові. Увесь мій гардероб вона старанно розвішувала. Я мав таке враження, що якби в мене була дерев’яна нога, то й та акуратно висіла б на вішалці.

Для мене Леся так і залишилася загадкою, а точніше не вона, а її піхва, готова в будь-яку хвилину прийняти мого прут-ня і дістати порцію сперми. Леся була вигідна ще й тим, що завагітніти без втручання медиків і різних процедур не могла, ми не береглися, і я кохався з нею по три-чотири рази на день. Інколи, коли це вже переходило в рутину і я довго не міг кінчити, то уявляв собі когось іншого, яку-небудь панну, яку я бачив на вулиці чи на літературному вечорі, знайому чи незнайому — байдуже. Звичайно, я отримував більше задоволення від активної панни, але активні панни змушували й мене до активного співжиття: вони потребували уваги, їм хотілося лопотіти про щось цікаве лише для них, вони пхали носа в мої справи, у моє писання, лізли в душу і намагалися виловити в ній щось поживне для себе або ж прагнули справжніх, а не сексуальних почуттів, змушуючи брехати, викручуватися, казати «люблю». Однак якраз тоді мені цього найменше хотілося. Леся була щасливим винятком.