Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

де росло її улюблене старе дерево інга, з корінням, що вилізало з землі. Вона сіла на «свій корінь» (був ще «корінь Педріньйо» і «корінь графа»), притулила голову до стовбура і заплющила очі, бо коли заплющиш очі, то все навкруги здається таким чарівно-прекрасним! З усіх місць в окрузі це місце подобалося їй найбільше. Тут вона любила сидіти, думати про майбуття, будувати плани…

Сонце тихенько сідало за обрій («обрієм» звався горбик, за яким вечорами любило ховатися сонце), і останні його промінці спустилися на берег побавитися перед сном в «засвітись-погасни» із струминками ручаю. Час від часу рибка ламбарі, виплигнувши з води, срібною спинкою розтинала тихе повітря.

І раптом Кирпі здалося, що хтось позіхнув, солодко так: «А-а-а». Вона поглянула… Це Уяви Собі повільно потягався, розкинувши коротенькі ручки, як істота, що прокидається з глибокого сну.

Вважаючи, що це цілком природно, Кирпа лише сказала:

— Ну, нарешті! Я була впевнена, що річкове повітря тобі допоможе і ти змінишся.

— Я завжди той самий, — відповів дерев’яний чоловічок, — я ніколи не змінюся. Це ви, люди, змінюєтеся. Це ти сама змінилася, Кирпо!

— Хіба? — нахмурилася дівчинка. — Я така ж, як завжди…

— Це тобі тільки так здається. Ти так змінилася, що розумієш мою мову і зараз побачиш те, що завжди існувало на цьому місці і чого ти ніколи не бачила… Поглянь туди…

Дівчинка подивилася в тому напрямку, куди вказував її новий друг, і справді побачила цілу юрбу крихітних милих істот у тонесеньких легких плащиках, що танцювали поміж деревами садка.

— Це душі листя, — сказав Уяви Собі,— і, коли всі засинають, вони виходять ось так танцювати під місяцем…

Цієї миті почулася тиха весела пісенька.

— Поглянь ось туди! — сказав Уяви Собі.

Кирпа подивилась і завмерла: там, поблизу, на кругленькій галявинці, маленька черепаха грала на дудочці, хвацько притупуючи в такт музиці.

— Як гарно! — тихенько сказала Кирпа.

Вона сказала це дуже тихенько, але музикантка її все ж почула і — ба! — гайнула в кущі. Вона так злякалася, що навіть упустила дудочку.

Кирпа підняла дудочку. Це була тоненька глиняна трубочка, з яких роблять свої гнізда лісові оси, що називаються в народі «сеньйори Інасиньї». На задній стіні будинку донни Бенти теж було таке осине гніздо.

— От здорово! — скрикнула Кирпа. — Тепер дудочка буде моя!

Але який жаль! — вона так міцно стиснула дудочку, що та переломилася і з неї вилетіли «сеньйори Інасиньї» і розлетілися в різні боки. Тільки одна залишилася: Кирпа встигла затиснути її поміж пальців.

— Яка дивна оса! — сказала вона, уважно розглядаючи полонянку. — Схожа на нашу сусідку Інасинью. Така ж лиха, мабуть…

Уяви Собі наблизився і подивився.

— Я пізнаю цю осу, — сказав він, — коли та колода, з якої мене зробили, була ще живим деревом і кожного вересня, під час нашої бразільської весни, вкривалася запашними квітами, я часто бачив цю осу на наших гілках. Вона тоді була зовсім молоденька.

— А тепер вона скидається на лиху стару бабу, — сказала Кирпа.

Осу, видно, дуже образило таке зауваження, і, вирвавшись із рук Кирпи, вона почала кружляти навколо її лиця, явно цілячись у кінчик знаменитого кирпатого носа…

— Рятуй, Уяви Собі! — гукнула Кирпа і заплющила очі: вона знала, що кращий спосіб уникнути небезпеки — це заплющити очі, дуже щільно, як треба робити уві сні, коли тобі сниться, що ти летиш у прірву…

Миттю Уяви Собі опинився між Кирпою і осою, ладен головою накласти, щоб захистити свою подругу. А що зброї у нього не було, то він витягнув із своєї спини кривий цвях, яким його голову було прикріплено до тулуба, і кинувся на осу. Та — ой жах! — при цьому голова його впала з пліч, покотилася донизу по горбу і — б-бух — упала в воду. Оса дуже злякалася, побачивши, що на неї насувається хтось зовсім без голови і з мечем в руці. Злякалася, загула — дзумм! — і полетіла кудись у повітря.

— Готово? — запитала Кирпа, все ще не наважуючись розплющити очі.

Ніхто не відповів.

— Вона ще тут? — знову запитала Кирпа.

Ніхто не відповів.

Тоді вона трохи розплющила очі, хоч все ще дуже боялася, і нарешті розплющила зовсім. І так і скрикнула з жаху: дерев’яний чоловічок стояв у войовничій позі, з цвяхом у руці, але без голови.

— Що ж це, Уяви Собі? Куди ж ти подів голову?

Він не відповідав, звичайно: як же він міг відповісти, коли вуха та рот залишилися на голові?..

— Що ж тепер буде? — сказала сама собі Кирпа, — Саме в такому місці, де водяться злі оси… Тепер, коли мій захисник загубив голову… Та я просто в небезпеці…

І раптом вона побачила, що за водою вниз пливе щось подібне до круглого плода кажу.

— Ох, онде вона, голова! — сказала Кирпа радісно. — Тепер вже я тебе полагоджу, Жоане, мій рідненький…

І вона побігла вниз горбом. Борючись із хвилями, вона витягла голову дерев’яного чоловічка і знову спритно приладнала до тулуба; тепер Уяви Собі міг спокійно розповісти про свою битву з осою.

Та в найцікавішому місці розповіді кущі знову заворушилися, і…

— Заплющ мерщій очі! — скрикнув Уяви Собі. — Хтозна, може, це знову оси або ще якісь дикі звірі…

Кирпа міцно-міцно заплющила очі, щоб урятуватись…

І врятувалася…

Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що сидить у садку на «своєму корені», а на колінах у неї — Уяви Собі, такий же неживий і німий, як і перше… Вона струснула його, як струшують годинник, що раптово зупинився, але дерев’яний чоловічок не пішов…начебто в ньому лопнула пружинка.

— Яка шкода! — промурмотіла Кирпа. — Я знову змінилася. Тепер я така ж, як звичайно, і не бачу навколо нічого особливого…

І вона побігла додому, бо вже схилялося надвечір.

— Бабусю! — кричала вона, забігаючи на ганок. — Уяви Собі був живий цілу годину, розмовляв зі мною і показав багато чудесного! І я бачила душі листя, і як черепаха грала на дудці, і я зламала її дудку, і з неї вилетіли оси, і одна оса не…

— Зупинися, зупинися, дитинко! — вигукнула донна Бента, затикаючи вуха. — Ти мене просто приголомшила, і я зовсім нічого не розумію.

— …не полетіла і хотіла мене ужалити, і я заплющила очі міцно-міцно, і Уяви Собі витягнув цвях і вбив її, і вона полетіла, гидота ця, і Уяви Собі загубив голову, і вона покотилася по горбу, і я…

— Годі, чуєш-бо! — розгнівалася бабуся. — Піди розкажи цю історію Педріньйо, а мені дай, будь ласка, спокій.

Педріньйо саме повертався з лісу, похмурий, надутий… Обдурили, кругом пальця обкрутили… І хто?.. Педріньйо обдумував