Павло Вежинов - Сліди залишаються

квартири зубного лікаря були відчинені, але в них не з’явилася жодна постать, наче в кімнаті і в кабінеті нікого не було. Протягом усього часу з парадних дверей цього білого будинку вийшла тільки якась згорблена бабуся. Так, чекати — це дуже нудно.

— Слухай, Бебо, давай пограємо в класи! — раптом запропонувала Юлія.

Бебо, який весь час думав про свого зуба, було не до ігор.

— Дурниці верзеш! — сказав він презирливо. — Адже я не дівчинка!

— І хлопчики граються в класи…

— Граються, тільки маленькі…

— І ми повинні гратися! — сказала наполегливо Юлія. — Якщо хто-небудь згори побачить у вікно, що ми стоїмо і когось чекаємо, нас можуть запідозрити…

Бебо, зітхнувши, погодився, Юлія дістала з кишені фартуха грудочку крейди, накреслила клітки, і гра почалася. Давно вже Юлія — ще відтоді, як вступила в компанію хлопців, — не гралася ні в які ігри, і тепер очі ЇЇ радісно заблищали. Саме в розпалі гри біля них хтось озвався:

— Можна й мені погратися?

Юлія злякано обернулася. На тротуарі стояла висока худенька дівчинка з двома товстими, блискучочорними косами і з новим червоним галстуком поверх білої блузки. Це була дівчинка, з якою Юлія познайомилась минулого разу, чекаючи на вулиці Тороманова.

— Ах, це ти! — зраділа Юлія. — Звичайно! Втрьох цікавіше!

Але Бебо насупився. Гратися з одною дівчин, кою в класи — ще сяк-так, а з двома — це вже ні на що не схоже. І потім… Якщо з’явиться раптом Тороманов, як вони відчепляться від неї? Він стрибав неохоче на одній нозі по квадратах, відчуваючи, як з кожною хвилиною псується його настрій. Обидві дівчинки помітили це.

— А ви не боїтесь гратися отут, на нашій вулиці? — раптом спитала Живка.

— А чого боятися?

— Як чого? А якщо прийде Крум?

— Який Крум? — не зрозуміла Юлія.

— Той, якого ви били минулого разу…

Юлія зовсім уже забула про нього. Бебо перестав стрибати і, сердячись з іншого приводу, гнівно пробурчав:

— Якщо з’явиться, я йому так дам, що аж он куди полетить.

Юлія з повагою дивилася на його палець — він показував аж на середину вулиці. Живка, старша і не така довірлива, повільно похитала головою:

— Не знаєте ви, який він, через те й кажете.

— Нехай тільки прийде сюди! — хоробро заперечив Бебо, хоч зовсім не почував себе так уже впевнено.

— Краще б не приходив, — скептично зауважила Живка.

— Ні, краще нехай прийде! Ми відучимо його чіплятися!

— У всякому разі він дуже поганий хлопець, — сказала тоном дорослої дівчини Живка. — Знаєте, його впіймали в школі, коли він малював крйдою фашистські свастики!

— Що? — здивувалась Юлія.

— Такі ламані хрести, — важно пояснила Живка. — Фашистську емблему!… Уявіть собі! Просто… фашист!

— Нехай тільки потрапить мені до рук! — погрозився похмуро Бебо.

Та не минуло й п’яти хвилин, як він гірко пошкодував про те. Саме в розпалі гри звідкись з дворів вийшов рудоволосий хуліган і, не поспішаючи, попрямував до дітей. Він був, як завжди, босий, в коотких штанах, в одній руці тримав сукувату палицю, а в другій уламок старого заліза. Побачивши це озброєння, Бебо відчув, як кров його засилає в жилах, обличчя ледве помітно зблідло, рудоволосий наблизився і, помітивши Юлію, втуир в Неї свої маленькі злі очиці. Було ясно, він упізнав давнього
свого ворога.

— Забирайтеся геть звідси! — наказав він грубо і похмуро. — Ну, щоб і духу вашого тут не було!

— Ти сам забирайся! — так само грубо крикнув на нього Бебо, але голос його неначе затремтів і обличчя втратило свій рішучий вираз. Все ж різкий тон справив враження на рудоволосого.

— Ач, який розумний! — сказав він більш лагідним тоном. — От як дам тобі раз, то прилипнеш, як гербова марка, до стіни!

— А я от як заїду тобі раз, то у тебе й очі повилазять!

Хоч погроза була страшна, тон Бебо прозвучав досить примирливо, і вигляд його не провіщав нічого особливого.

— Ого! — сердито пробурчав рудоволосий. — Який ти страшний.

— Мало було тобі минулого разу?
В очах рудоволосого мигнула ненависть і цікавість.

— Ага-а, так ти з тієї компанії? Через те такий лютий? — Він промовив і покрутив палицею в руці. — Підходь, підходь, саме ти мені й потрібний!

— А інші потрібні тобі?

— І вони потрібні…

— Тоді почекай дві хг’лини! Вони ось зараз прийдуть!

На обличчі рудоволосого виразно відбився неспокій.

— А де вони?

— Тут… нагорі, у зубного лікаря! Коли хочеш — можу свиснути їм! Поки скажеш «ой» — прибіжать!

Рудоволосий подивився довгим, сповненим ненависті поглядом на Бебо і потім, не кажучи ні слова більше, так само повільно попростував вулицею. Переможець, за яким залишилось поле бою, тріумфуюче глянув на дівчаток — на тих, через яких він не втік ще в першу хвилину. На його подив, обличчя в Юлії було непривітним, навіть похмурим.

— Дуже добре ти йому завдав страху! — з прикрістю сказала вона. — Просто в нього щока посиніла!

— Зажди, а…

— Коли б Пешо був тут, — перебила його Юлія сердито, — він би з ним звів рахунки…

Бліде обличчя Бебо почервоніло від раптового припливу крові.

— Зрозуміло, що не можна було зчиняти ґвалту! — збентежено сказав він. — Хіба ти не знаєш, яке наше завдання?

Юлія замовкла. Але остання фраза, видно, привернула увагу Живки, бо вона через якусь мить спитала:

— О А ви чого приходите сюди? Ви ж далеко звідси живете!

— Так… приходимо! — все ще ображений, пробурчав Бебо.

— Очевидно, тут плити кращі для класів, — трохи насмішкуватим тоном промовила Живка.

— Дурниці — класи! Я просто приходжу до зубного лікаря.

— Ага!

— Лікую собі зуба…

— Авжеж, тільки лікар живе нагорі…

— Чекаю, поки настане час! — сердито насупився Бебо. — Мені призначено на певний час…

Живка посміхнулася, її смугляве обличчя наче засяяло.

— Інакше кажучи, трохи боїшся, — сказала вона, але в тоні було більше співчуття, ніж насмішки.

— Ні, не тому, що боюся, а…

— Знаю, знаю… В усякому разі, всі кажуть, що зубний лікар просто диво! Працює без «ой»!

— Ти його знаєш? — спитала несподівано Юлія.

— Звичайно, знаю! Живемо ж в одному будинку… Я теж лікувала собі зуб у нього, подивися! — вона широко розкрила рота перед новою своєю подружкою. — Цей, пломбований, бачиш? Дуже хороша людина і добре працює, кажу тобі!

— Хороша людина, кажеш? — спитала Юлія.

— Авжеж, хороша…

— А ти впевнена?

— Як тобі сказати — впевнена, — але голос її не був до кінця упевнений, — взагалі, поважна людина…

Юлія уважно подивилася на неї.

— А я чула, що він — фашист! — раптом сказала Юлія.

Останнє слово примусило Живку здригнутися. Вона примружила очі, навіть трохи замислилась, потім усміхнулася.

— Ні, не фашист… Звичайно, ні… Звідки він може бути фашистом? Ти просто вигадала.

— А ти цілком упевнена? — спитав