Володимир Броніславович Бєлінський - Москва ординська. Книга 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Надпись, находящаяся на одной из оконечностей камня, тем более замечательна, что доказывает, что Тамань есть древняя Тмуторокань, где имел прежде свою резиденцию один из родов русских удельных князей… трудно объяснить причину, послужившую поводом к составлению этой надписи на камне…» [77, т. 13, с. 70].
Зараз цей так званий Тмутараканський камінь зберігається у санкт-петербурзькому Ермітажі. Уже вкотре пропонується московським академічним інститутам провести хімічний і структурний аналіз «Тмутараканського каменя» і порівняти його з таким же аналізом мармуру, який у ті роки використовувався для оздоблення санкт-петербурзьких палаців. І переконатися, що той мармур одного видобутку і привезений із Європи.
«Тмутараканський камінь» — звичайна катерининська фальшивка!
У 1065 році «Тмутараканський князь» не міг возити з собою важку брилу мармуру, аби вибити на ній нікому непотрібний напис. Мармур в XI столітті ні на Тамані, ні в Криму не видобували. І князі його не використовували у побуті.
І якби «Тмутараканський камінь» усі 700 років пролежав чи в землі, чи на її поверхні, то напис би повністю зник. Це аксіома!
До речі, в Ермітажі так званий Тмутараканський камінь у 70-ті роки минулого століття ховали і не виставляли, бо багато відвідувачів дивувалось саме з цього приводу — чіткості напису.
Ось що повідомляє Велика Радянська Енциклопедія:
«Тмутаракань, др(евне)-рус(ский) город на Таманском п(олуостр)ове у станицы Таманской. В 8—9 вв. на месте Т(мутаракани) располагалось поселение Таматарха, подчинявшееся Хазарскому каганату. После разгрома Хазарского каганата в 965 г. киевским князем Святославом Игоревичем на месте Таматархи возникла Т(мутаракань), к(ото)рая стала политич(еским) центром созданного здесь Тмутараканского княжества…» [2, т. 26, с. 16].
Здавалося, ця московська вигадка непорушна. Хоча ще за царських часів її спростовували десятки істориків, у тому числі російських. Та головне полягає у тому, що вигадка про «Таманську Тмутаракань» суперечить звичайним «загальноросійським літописним зводам»:
«…Коли у 1194 р. Олеговичі вирішили повернути до Чернігова Тмутороканські землі, то рушили в похід на Рязань. Але Всеволод Суздальський заявив про підтримку Рязані, і Олеговичі повернули назад. Отже, Ігор спрямовував свої війська у 1185 р. не на Тамань, а у верхів’я і середню течію Дону. “Тмутараканський бовван” — володар тих земель… тут натяк на Всеволода Суздальского» [73, с. 116].
І така згадка про Тмутаракань-Рязань у літописах не одна. Причина цього явища надзвичайно проста: коли Катерина II зі своєю «Комісією» вдалися до відвертого фальшування поняття «Тмутаракань», а це 1792—1794 роки, на той час більшість так званих «общерусских летописных сводов» уже були написані й видруковані. Як писав М. М. Карамзін, «були знайдені».
Зрозуміло, якщо Рязань у давні часи була Тмутараканню, то історію Ростовсько-Суздальської землі потрібно трактувати і подавати по-іншому. Вона повністю залежала від Тмутаракані (Рязані) під час становлення.
У жодному з давніх європейських (особливо Візантійських) джерел, а їх достатньо, немає згадки про Тмутаракань на Таманському півострові. Упродовж X—XIII століть всі (абсолютно всі!) європейські джерела розповідають про місто Матрику (візантійці писали — Матраха) на Таманському півострові та про царів, які мешкали у цьому місті.
Ці джерела навіть гадки не мали про Тмутаракань. Знаменитий монах Юліан Угорський на початку 30-х років XIII століття (звернімо увагу, ще до навали хана Батия) зі своїми товаришами відвідав Таманський півострів.
Ось що він засвідчив:
«Отцы же проповедники, желая обратить неверных, отправили вторично четырех из своей братии искать упомянутого народа. Они… через Болгарию, где царствовал Ассан, и Романию, с охранною грамотою и иждивением Белы, ныне короля Венгерскаго, достигли до Константинополя. Отсюда пустившись на море через 33 дня прибыли в страну, которая именуется Сихия, в город именуемый Матрика (свідчення.—В.Б.), где князь (король.—В.Б.) и народ называют себя христианами, имеющими книги и священников греческих. Князь (Государь) имеет, говорят, сто жен… Здесь, надеясь иметь товарищей путешествия и ожидая их, пробыли пятьдесят дней…» [77, т. 5, с. 999].
Свідки минулих століть, які якимсь чином мали відношення чи навідувались до Тамані, такі як: Костянтин Порфірородний (905—959), угорський монах Юліан (1235), Вільгельм де Рубрук (1253), не знали про існування Тмутаракані на Таманському півострові. Навпаки, своїми творами вони заперечили її існування. Давні історики знали на Таманському півострові місто Матрику та державу Сіхію — країну Адигів.
У російській імперській історії довгий час слово «Тмутаракань» до Тамані не приживалось. Тоді Мусін-Пушкін, знаменитий російський фальсифікатор, один із ініціаторів «Тмутараканської брехні», особисто доповів імператорові Олександру 1.1 ось що сталось:
«В заключение граф Мусин-Пушкин говорил: “Теперь в сей истине уже не сомневаются: ибо государь Император именным своим указом повелел именовать остров Тамань Тмутараканиею”» [6, т. 8, с. 299].
Таким чином ім’я рязанської Тмутаракані було нав’язане Тамані.
Цікаво те, що подібний указ про Тмутаракань видавала наприкінці свого життя Катерина II.
Чого домагалася Російська імперія, переносячи ім’я Тмутаракані з Рязані та Рязанського князівства на Тамань і Таманський півострів?
Було кілька стратегічних цілей. Поговоримо про основну з них: надати Москві і так званій Ростовсько-Суздальській землі прямий вихід на Київ. Велике Рязанське князівство (Тмутаракань) свого часу відтинало «Заліські» землі від Великого Київського князівства (X—XII століття). Тмутаракань, яка безпосередньо межувала з Булгарією, мала у своїй структурі населення декілька тюркомовних племен, до яких належали буртаси, мещеряки (мішари), що мешкали по всій річці Ока аж до сучасної Калузької області. Отож, Тмутаракань закривала вихід на Київ для Ростова і Суздаля, у яких мешкали переважно фінські племена мері та муроми.
Зрозуміло, що колонізація з Києва «Заліської» землі могла відбуватись тільки через Тмутаракань, і написані («знайдені») на той час літописи, особливо Кенігсберзький (Радзивилівський), подібні твердження не заперечували. їх неможливо було знищити, бо ті літописи «знайшов» і оприлюднив Петро І у 1716 році.
Ця дилема походження Ростовсько-Суздальської землі, як похідної від Тмутаракані (Рязані), переслідувала Катерину II та її найближче «інтелектуальне» оточення майже 25 років, доки
не було прийняте рішення про перенесення імені Тмутаракань на Таманський півострів.
Це дійство відбувалось настільки цинічно та нахабно, що викликало значний опір тогочасних російських істориків і взагалі освічених людей. їхній спротив був придушений російською цензурою та державними указами, які забороняли називати Рязанське князівство Тмутараканню.
Але, що цікаво, цю відверту брехню після деякого вичікування проковтнула і європейська історіографія. Хоча Європа зберігала у своїх архівах документальні свідчення Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату X—XIII століть, в яких таманській Тмутаракані абсолютно немає місця.
Однак це тема іншої розмови,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Москва ординська. Книга 1», після закриття браузера.
