Таня Малярчук - Звірослов

- Дивитися на що?

- Ну, як ви займаєтесь.

Вони стоять одне навпроти одного як хижак і жертва. Але жертва пручається. Якби Антоніна Василівна мала вуса, то зараз вона б загадково в них посміхалася.

- Це шантаж, - каже хлопець.

- Це ділова пропозиція.

- Але тут нема на що дивитися, - жертва розгублено розводить руками. - Нема нічого цікавого в тому, щоб дивитися, як я тренуюсь. І мені буде незручно.

- А ви не звертайте на мене уваги. Я буду тихенько сидіти в кутику і мовчати. Буду німа як риба.

- Навіщо вам це?

Антоніна Василівна фальшиво по-старечому зітхає.

- Зрозумійте мене. Я вже п’ять років на пенсії. Мені так нудно.

- Ходіть у театри.

- Молодий чоловіче, не вчіть мене жити! Якби я хотіла ходити в театри, то ходила б. До речі, як вас звати?

- Віктор.

- Ну то як, Вікторе, ви приймаєте мою пропозицію?

Віктор безпорадно чухає потилицю.

- Ви справжня напасть для мене, - тихо каже.

- Повірте, це не найгірше, що з вами могло статися.

- Добре. Приходьте. Але якщо будете мені заважати, то…

- Я не буду вам заважати. Обіцяю.

Антоніна Василівна задоволено потирає руки.

- Почнемо, - хазяйновито каже вона. - Я тільки збігаю за Жучкою.

- Ми не домовлялися про Жучку!!! Вона сцить на паркет!

- Вікторе, - виразно, по-менторському, каже Антоніна Василівна, - навчіться приймати те, що з вами відбувається, з належною гідністю.

2

Він танцює - вона сидить на табуретці в кутку кімнати і спостерігає. Склавши руки на колінах. Замислено схиливши голову.

Він час до часу ловить у дзеркалі її погляд. Збивається і починає все спочатку.

Жучка умиротворено дрімає біля табуретки, іноді прокидаючись, щоб видати довге пронизливе скавуління.

- У вас все блискуче. Навіть туфлі, - раптом каже Антоніна Василівна.

Віктор удає, що не чує, але тим не менше ніби між іншим зиркає на свої туфлі. Звичайні лаковані танцювальні чоловічі туфлі. Знизує плечима і продовжує танцювати.

Синя атласна сорочка намокає від поту на спині і під пахами.

Минає година - він безперервно танцює. По кілька разів повторює одні і ті ж рухи. Кружляє. Кидається ногами вперед і вбік. Крутить тазом.

- Ви вертите задницею гірше, ніж якась… пропаща жінка, - знову озивається Антоніна Василівна.

- Вам не подобається?

Антоніна Василівна запинається.

- Ну, не знаю. Просто це виглядає непристойно.

- Танець - це завжди непристойно.

- Я колись танцювала в народному ансамблі. Там було все пристойно. Я маю на увазі - ми не вертіли задницями.

Віктор нічого не відповідає. Антоніна Василівна ніяково перебирає пальцями.

- Але я не довго танцювала. Керівничка ансамблю сказала, що я не підходжу. Сказала, що затовста. Хоча сама вона важила не менше ста кілограмів.

Жучка сонно підводить голову і скавулить.

- Ви їй вибачте, - виправдовує Жучку Антоніна Василівна. - Жучка рідко слухає музику. Вона більше любить читати.

Надя - закадична подруга Антоніни Василівни - приходить раз-два на місяць, щоб випити чаю і перевірити, чи все в порядку. Антоніна Василівна відчуває, коли Надя має прийти, фізично. Антоніна Василівна реагує на Надю так, як деякі гіпертоніки на зміну погоди.

- Надєжда! Яка несподіванка! - вигукує з порога Антоніна Василівна.

Надя стала Надєждою дуже давно. У часи своєї молодості вона безперервно наспівувала пісню «Надєжда - мой компас зємной».

- Як поживаєш? - Надя швидким кроком заходить у вітальню, вмощується в крісло біля вікна і протяжно зітхає. - Ну, розказуй, - каже.

Антоніна Василівна знає сценарій бездоганно. Вона присідає на канапу поруч з Надею.

- А що розказувати? Усе по-старому.

Надя тільки цього й чекає.

- Помер Артьомов і Болеславський. Артьомов від інфаркту, Болеславський від цукрового діабету.

Антоніна Василівна смутно пригадує Артьомова і Болеславського.

- Заміть, - продовжує Надя, - умирають самі мужчини. Самі мужчини.

- За статистикою, вони менше живуть, - підтримує розмову Антоніна Василівна.

- При чому тут статистика, Антоніно! Мужчини вмирають з двох причин. Перша - їх заїдають жони, як, наприклад, Артьомова. Подумати тільки - здоровий був чоловік! Спортом займався! Друга причина - алкоголь і неправильний образ жизні.

Надин погляд нишпорить по кімнаті в пошуках компроматів. Надя все знає і всюди встигає. Надя - секретар Бога на землі.

- Може, чаю, Надєжда?

- Давай. Тільки не забудь дві ложки цукру. Не розумію, як можна пити чай без цукру.

Вони переходять на кухню. Надя безцеремонно зазирає в холодильник і в сміттєвий кошик, а Антоніна Василівна вдає, ніби цього не помітила. Усе йде за сценарієм.

- А в тебе що нового? - питає Антоніна Василівна, заливаючи чайник із заваркою окропом.

- Да так, організовую помаленьку соціальну жизнь.

- Соціальну жизнь?

- Уяви собі. Дискотека для старичків. У п’ятницю. Ти обязатєльно маєш бути.

Антоніна Василівна сміється.

- Надєжда! Що ти придумала?! Яка дискотека?!

- Да ти мені ще дякувати будеш! - Надя ображено надуває крихітні вицвілі губки. - Три місяці місце вибивала! Всьо таке, жива музика, мужчин і женщин порівну, мужчин даже більше…

- Мужчини ж повмирали всі…

- Антоніна, не єхіднічай! Всі знакомі просто в захваті. Даша Мєчнікова собі новий наряд спеціально купила. Готуються баби по повній програмі. Завивки, омолодітєльні маски для лиця…

- Ти здуріла, Надєжда.

- А чого здуріла?! Я тебе, Антоніна, не понімаю. Якщо шістдесят лєт, то що - скласти на грудях руки і смерті дожидатися?! А тут - реальна возможность знайти собі на старість мужика.

Антоніна Василівна аж підскакує від хвилювання.

- Та на який чорт він мені здався?! Усе життя без мужика обходилася, так щоб тепер мені криша поїхала?!

- Не кричи, Антоніна, - Надя складає руки докупи, немов у молитві. - Я тобі от що скажу. В старості мужик навіть більше потрібен, ніж в молодості. В молодості чих-пих, сама собі туда-сюда - і добре. А на старість хочеться, щоб хтось поруч був. Не мені це тобі говорити. Сама знаєш. Тільки в позу не понятно для кого стала.

- Пий чай, Надєжда, а то вистигне.

Вони деякий час мовчки п’ють чай. Дві чорні ворони сидять на електричних дротах за вікном. Антоніні Василівні добре видно їхні мордочки і дзьоби.

Надя раптом, як гуска, витягує шию, прислухаючись до чогось.

- Антоніна, - вигукує вона, - як ти це терпиш?! Музика так гримить, що аж люстра труситься!

Антоніна Василівна обережно ставить чашку з чаєм на блюдце.

- Я би на твоєму місці міліцію викликала!

- Я й викликала, - спокійно каже Антоніна Василівна. - Не допомагає.

- Боже, яка молодьож пішла! Слухай, хочеш, я піду туди і таке їм влаштую, що більше ніколи