Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

з теплотою поглянула на чоловіка, який спав поруч. Із ним не буде побутової метушні — це точно. Від усього, що він робив чи говорив, віяло впевненістю й новизною, до яких Марта не звикла, але звикне обов’язково, адже створена саме для такого життя, що минає в мандрах, захопленні, думках про високе у любові.

Дмитро виявився знавцем багатьох не відомих або не зрозумілих для неї речей, або тих, про які вона часом міркувала й сама, але не могла знайти для їх висловлення потрібних слів.

Марта з задоволенням прокручувала в пам’яті сьогоднішню розмову після їхнього повернення до неї в квартиру. Згадуючи цю невдалу вечерю в ресторані, Дмитро розлого та дотепно говорив про добро і зло — так, як би Марті й на думку не спало, адже вона звикла користуватися постулатами, котрі втовкмачували в голову зі школи. Хоча би про те, що «добро завжди перемагає зло».

Власне, із цього й почалася розмова, коли вона невимушено вимовила цю фразу стосовно сьогоднішньої зустрічі. А Дмитро пристрасно й аргументовано заперечив цьому постулатові. І зробив це так тонко й мудро, що вона прийшла в захват від нового відкриття цієї, з одного боку, правильної, а з другого — суперечливої, аксіоми.

— Бог створив світ гармонійним, — сказав Дмитро. — Все в ньому має бути врівноваженим. За законом сполучених сосудів. Розумієш? Тому ніколи одна чаша терезів не повинна переважати іншу — усе має бути на одному рівні! У світі стільки ж любові, скільки ненависті, стільки ж болю, скільки й щастя, стільки ж сліз, скільки й сміху. Зло ніколи не переважить добро, так само, як і ніколи не станеться навпаки. Уявляєш, на що перетвориться те добро, якщо воно візьме гору? За добро, котре ти несеш людям, вони можуть розіпнути. А так — усе збалансовано. Якщо хтось додає на чашу зла бодай краплину — у цей же час в якомусь іншому місці, можливо на іншому кінці Землі, хтось так само кладе пір’їнку благодаті на протилежну чашу. І все знову врівноважується. Проблема лише в тому, що в цієї миті тимчасового дисбалансу й скоюються неправедні вчинки. Але в іншої миті, коли пір’їнка добра лягає на терези — пишуться поеми, складаються вірші, надходить осяяння вченим і митцям, народжуються генії й… зустрічаються ті, кому суджено зустрітися.

— Тобто під час нашої зустрічі хтось невідомий урівноважив чаші добрим учинком? — посміхнулася Марта.

— Саме так, маленька, — серйозно відповів він і замислено додав: — А потім знову настала мить темряви… Так має бути. Гармонія — гойдалка, вічний двигун, без якого в світі настане хаос…

Марта ворухнулася, і Дмитро уві сні поклав на неї руку. Цей жест сповнив її ніжності.

І вона несподівано подумала про те, що та молода жінка, котрій загрожували по знайденій мобілці, певно, ніколи не була такою щасливою — бідна сільська дурепа, що потрапила до рук ревнивця. Добре, що в неї знайшлися сили втекти від нього. Можливо, її «відправна точка» знаходилася на перетині з Мартиною. Тобто в гармонії й рівновазі: хтось загубив (мить переваги зла!) — хтось знайшов (мить справедливості!). Але в обох випадках усе пішло на краще, подумала Марта, засинаючи в заспокійливому мерехтінні та шелесті синіх хвиль…

* * *

Коли її розбудив телефон, було близько одинадцятої ранку. Так довго вона ще ніколи не спала.

Марта підхопилася, ще не розуміючи, чому в кімнаті так світло, механічним рухом помацала другу подушку — вона була прохолодною, проте під рукою опинилася записка: «Я — на роботу. Спи, спи, спи довго й солодко. Поки я не приїду. Тоді підемо вечеряти — тільки вдвох. Кохаю. Д.» — і малюнок на ній: широка кумедна посмішка з двома вухами.

Марта поцілувала записку й неохоче простягнула руку до телефону, котрий продовжував настирливо дзеленчати.

— Слава богу! — одразу почула вона зі слухавки поквапливий голос.

— Хто це? — мляво поцікавилася Марта, хоча впізнала голос Сергія.

Він назвався й розгублено додав:

— Сподіваюся, не розбудив?

— Розбудив, — буркнула Марта.

— Отакої! Знову?! Тепер ви спите до одинадцятої. Що трапилося? — іронічно вимовив він.

— Мені здається, я не давала вам приводу втручатися в моє життя! — роздратовано сказала Марта.

— Так, звісно. Але згадайте, що першою це зробили ви! — парирував Сергій.

Це дійсно був аргумент. І Марта вирішила не кидати слухавку.

— Так от, — вів далі Сергій, — ви самі закрутили це колесо! Я вже був цілком спокійний, моє життя майже входило в нормальну колію — і тут ви.

— Я щось не розумію, — пробурмотіла Марта. — До чого тут я? І що ви від мене хочете?

— Я хочу дещо вам розповісти, а там вирішемо, що робити.

— Розповісти — про що? — не зрозуміла вона. — Мені більше нема про що говорити з вами, не ображайтеся. Ведіть свої справи самі, а мене залиште в спокої. У мене зовсім інші плани на майбутній тиждень, — до речі, останній тиждень відпустки. Не хочу його псувати.

— Отакої?! Що ж, все зрозуміло, але… — На тому кінці слухавки завагалися, але за мить голос Сергія набрав упевненості, - але я мушу вам дещо розповісти й про дещо попросити.

— Наприклад?

— Це не телефонна розмова.

— Я не збираюся виходити на цю спеку лише задля філіжанки кави з такою настирливою людиною, як ви! — категорично відмовила Марта й хотіла вже додати «до побачення», але Сергій випередив її повідомленням, котре змусило її згодитись на зустріч:

— Я був у тому магазині, де на Зойку звалилося щастя! Доволі бридке місце…

— У вас говорить «класова ненависть», — посміхнулась Марта й додала, поглядаючи на годинник: — Дідько з вами, давайте зустрінемося. Але попереджаю — у мене обмаль часу.

…Марта призначила зустріч у тій же кав’ярні, де вони зустрілися вперше. Їхати не хотілося. А ще вона боялася не встигнути повернутися до приїзду Дмитра, хоча в нього були ключі. Але вона не хотіла, щоб він чекав, а ще гірше — подумав, що в неї є справи, важливіші за вечерю з ним.

Марта з жалем подумала, що досі не має ніяких контактів із коханим — хоча б мати номер його телефону. Певно, через те, що вони бачилися щоденно й у таких контактах не було ніякої потреби: завжди телефонував він.

Марта їхала в тролейбусі й ловила себе на думці, що вже зараз, їдучи в місто, вона мріє про ту мить, коли повернеться назад і буде чекати на дзвінок у двері. Навіть не дзвінок, а спочатку на якомусь тваринному рівні почує кроки на сходах, потім — легке шарудіння