Елінор Портер - Полліанна

про сварки в місії, і водночас їй було заборонено про нього говорити.

— Гаразд, це не так важливо, — нетерпляче перебила її тітка Поллі. — Про що б ми не говорили, ти завжди згадуєш про свою Жіночу допомогу!

— Так, тітонько, — радісно усміхнулася дівчинка, — та це й не дивно, вони ж мене виростили, тож…

— Годі, Полліанно, — холодно мовила тітка, — то що там із холодцем?

— О, з ним нічого не трапилось! І я б нікуди його не понесла, не запитавши спершу вас. Ви дозволяєте мені носити холодець їй, тож гадаю, дозволите віднести разочок і йому! Розумієте, зламана нога — це ж не назавжди! Місіс Сноу ще довго лежатиме, тож я ще носитиму їй холодець, і не раз… А до нього хоч би раз навідатися…

— Він? До нього? Зламана нога? Про що це ти, Полліанно?

Полліанна здивовано подивилася на тітку, та раптом дещо згадала.

— О, я зовсім забула, що ви нічого не знаєте! Це трапилось, коли ви від'їжджали на похорон. От якраз того дня я знайшла його в лісі. Мені довелося піти в будинок і телефонувати лікареві та помічникам, а потім я тримала його голову на колінах і таке інше… Ну, а потім я пішла додому і з того часу ще не бачила його. Та коли Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, я подумала, як би було добре цього разу віднести холодець йому. То як, тітонько, ви дозволите?

— Так, так, я не проти, — нарешті стиха відповіла міс Поллі, — а хто це такий?

— Це мій Незнайомець. Тобто містер Джон Пендлтон.

Міс Поллі мало з крісла не вистрибнула.

— Джон Пендлтон?!

— Так, мені Ненсі сказала, що його так звати. Ви з ним, мабуть, теж знайомі?

Міс Поллі нічого не відповіла, а натомість запитала:

— А ти з ним знайома? Полліанна ствердно кивнула.

— Так, він тепер завжди говорить зі мною і навіть усміхається. Знаєте, він такий суворий тільки зовні. Ну, я піду по холодець. Ненсі казала, що він майже готовий, коли я йшла до вас, — закінчила Полліанна, йдучи до дверей.

— Зачекай, Полліанно! — голос міс Поллі раптом став дуже рішучим. — Я передумала! Сьогодні, як завжди, віднесеш холодець місіс Сноу. Усе, тепер можеш іти.

Дівчинка глибоко засмутилася.

— Але, тітонько Поллі, вона ще довго лежатиме, і їй носитимуть усілякі гостинці, ви ж розумієте! А в нього лише зламана нога, і довго це не триватиме! Він же зламав її тиждень тому!

— Так, я пам'ятаю. Я чула, що з містером Джоном Пендлтоном трапилася неприємна пригода, — усе ще сухо і вперто мовила міс Поллі. — Та я не маю бажання посилати йому холодець, Полліанно.

— Я знаю, він суворий, але це тільки зовні, — сумно зауважила Полліанна, — мабуть, тому він вам і не подобається. Та я не скажу йому, що це від вас. Я скажу, що холодець від мене. Мені містер Пендлтон подобається, і я б із радістю передала йому холодець.

Міс Поллі знову похитала головою, але раптом зупинилася і тихо спитала:

— А він знає, хто ти така, Полліанно? Дівчинка тільки засмучено зітхнула.

— Гадаю, що ні. Хоч я й казала йому, як мене звати, він все одно мене ніяк не називає.

— А чи знає він, де ти живеш?

— Ні, я йому ніколи не казала.

— То містер Пендлтон і гадки не має, що ти моя небога?

— Не думаю.

На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну, але здавалося, що вона її не бачить. Дівчинка переминалася з ноги на ногу і тільки голосно зітхала. Нарешті міс Поллі підвелася.

— Ну, гаразд, Полліанно, — врешті сказала вона, і її голос був незвично м'яким, — ти можеш віднести містерові Пендлтону холодець. Але віднесеш його від свого імені! Запам'ятай: я його не посилала. Тож зроби все, щоб у нього і гадки такої не виникло!

— Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! — торохтіла Полліанна, вибігаючи з кімнати.

Розділ 15. Лікар Чілтон

Величезний сірий маєток мав зовсім інший вигляд, коли Полліанна прийшла до містера Джона Пендлтона вдруге. Усі вікна були відчинені, а літня служниця розвішувала білизну на задньому дворі. Біля входу стояв візок лікаря.

Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бокового входу. Вона подзвонила в двері — її пальці не заклякли як тоді, коли вона стискала в руках ключі.

Уже знайомий маленький песик підбіг до неї, щоб привітатися. Та довелося почекати, поки служниця, яка розвішувала білизну, відчинить двері.

— Я принесла телячий холодець для містера Пендлтона, — зніяковіло усміхнулася Полліанна.

— Дякую, — мовила жінка, простягнувши руку за мисочкою. — Що я маю переказати містеру Пендлтону? Від кого цей холодець?

Цієї миті в холі з'явився лікар. Він якраз почув слова служниці і встиг помітити розчароване обличчя Полліанни. Лікар підійшов до них.

— Ага! Холодець із телячої ніжки? — запитав він. — Просто чудово! Може, провідаєш нашого пацієнта?

— Із радістю, сер, — аж засяяла Полліанна. Лікар кивнув служниці, і вона пішла, але була дуже здивована.

— Але лікарю, хіба ж містер Пендлтон не дав наказу нікого до нього не пускати? — стривожено запитав молодий санітар.

— Саме так, — рішуче підтвердив лікар. — Однак тепер я тут за головного. Беру це на себе! — А потім додав: — Звісно, ви про це не знаєте, але ця дівчинка краща за будь-які ліки! І коли щось може витягнути Пендлтона з депресії, то це тільки вона. Ось чому я її до нього послав.

— Хто ж це така?

Трохи вагаючись, лікар відповів:

— Це небога однієї шанованої леді нашого міста, а звуть її Полліанна Віттієр. Я… я ще не зовсім добре її знаю, і ми не так довго спілкувалися, та багато моїх пацієнтів її обожнюють, і слава Богу! Санітар усміхнувся:

— Справді? І як же діють ці «ліки»?

— Я не знаю, але одне зрозуміло — вона володіє здатністю радіти всьому, що сталося чи має статися. У кожному разі це зрозуміло з розмов, які вона веде з моїми пацієнтами, — слово «рада» я чую від них дуже часто. Коротше кажучи, — додав лікар Чілтон, виходячи на ґанок із веселою усмішкою, — я був би не проти виписувати цю дівчинку як ліки, хоча тоді всім медикам доведеться кидати свій фах і йти торгувати дріб'язком чи рити канави, — розсміявся він, підхоплюючи віжки та сідаючи у свій візок.

Тимчасом Полліанну, за розпорядженням лікаря, провели до кімнати Джона Пендлтона. Вона йшла через велику бібліотеку в кінці холу і помічала всі зміни, що тут