Андрій Анатолійович Кокотюха - Легенда про безголового

— Не знаю!

Так вони гарикалися всю дорогу до готелю. Там Стас попросив мене заїхати на сусiдню вулицю, стати подалi i заглушити мотор. Пiсля того вийшов, не вiдпускаючи дiвчину. Я рушила за ними — все це перестало менi подобатися i вже зовсiм не виглядало грою, тим бiльше — мiлiцейським розслiдуванням.

Наша дивна трiйця пiдiйшла до дверей готелю. Я не знаю, якi плани були в Жихаря i якою вiн бачив у них мою роль. Бо що б вiн не задумав, те, що раптом почалося, пiшло в розрiз iз будь-якими планами i закрутилося вихором.

З рiзних бокiв на нас налетiли невiдомi.

Я миттю опинилася в чиїхось мiцних обiймах, спробувала брикати ногами, тiльки стало ще гiрше: мене вiдiрвали вiд твердої поверхнi i занесли в фойє. Усе це супроводжувалося якимось гуркотом i жiночими криками. Кричали черговi на рецепцiї, кричала захоплена Стасом у полон проститутка. А один iз напасникiв, спиною протаранивши дверi, влетiв за нами i розтягнувся на твердому мармурi пiдлоги. За ним, наче в уповiльненому кiно, всередину просунувся Жихар, на плечах якого висiли двоє мордоворотiв. Одного Стас усе ж таки скинув, iз силою вдаривши об стiну. Другий виявився чiпкiшим, до того ж явно досвiдченiшим бiйцем i, що головне, був одного зросту i приблизно однiєї статури з супротивником.

Звiльнена дiвчина стояла в двернiй проймi i далi репетувала.

Той, ким протаранили дверi, звiвся на ноги i кинувся допомагати своєму товаришевi. Та Жихар брикнув ногою, влучив напасниковi в живiт i на деякий час вивiв його з бою. Натомiсть отямився черговий супротивник i знову кинувся в атаку. Той, в чиїх обiймах була я, пожбурив мене на пошарпане крiсло, кинувся з iншого боку. Утрьох чоловiки таки заламали Стаса, вклали його обличчям на пiдлогу, один сiв на голову, решта двоє спробували застебнути на ньому кайданки.

— Мiлiцiя! — крикнула я. — Мiлiцiю звiть!

Та жiнки на рецепцiї чомусь не поспiшали викликати правоохоронцiв. Бiльше того — вони, схоже, швидко заспокоїлися. Перестала вищати i повiя. Вона навiть не збиралася тiкати геть звiдси. А далi на моїх очах ситуацiя досягла свого апогею i одночасно — вищого ступеню абсурду.

Закувавши нарештi полоненого в наручники, один iз напасникiв сильним копняком у бiк змусив того перевернутися на спину. Тепер, при свiтлi люстри, всi присутнi могли роздивитися обличчя один одного. I я почула:

— Твою мать! Жихар! Якого хера!

— Гриша, сучара! Що за дiла, матiр вашу!

— Е, що тут таке?

— Гля, мужики, Стасик!

— Нє, такого я ще не бачив!

За п'ять хвилин колеги вже знiмали з Жихаря наручники. Справдi колеги: той, вiд чиїх обiймiв у мене болiли боки, показав менi документи. Нас захопили кам'янецькi менти.

Розбiр польотiв проходив у тому ж таки барi, в «Корчмi». I пiсля трьох годин цих розборок я готова була пiти в якусь одиночну камеру, аби вже не бачити цього i не чути.

Спочатку колеги довго з'ясовували, хто з них кому винен поляну. З четвiрки, яка на нас наскочила, Стас добре знав двох: Гриша, колишнiй мент iз Подiльська, перевiвся сюди три роки тому, i мiсцевий сискар Паша. Ситуацiя прояснилася моментально i, як на мiй погляд, виявилася аж надто прозорою. Тутешнi менти контролювали кiлька точок, на яких працюють тутешнi проститутки. За «кришування» отримували належну їм долю, i свою мiсiю виконували справно: не дозволяли чужим зазiхати на спокiй дiвчат та їхнiх сутенерiв, а також залагоджували конфлiкти, що виникали з клiєнтами.

— Чого ми сипонули, Стасику? — пояснив Паша, розливаючи горiлку по чарках. — Тут кiлька днiв тому приїхали якiсь крутелики на «крузаковi». Зайди, не нашi, я навiть тобi зараз не скажу, звiдки їх принесло. Номери взагалi молдавськi, прикинь? Зняли вони, значить, трьох дiвчат, вивезли на Смотрич, там пiд шашличок їх того, а потiм — пенделями додому! Не заплатили, прикинь? Будете, кажуть, вйо, в рiчку зi скелi поскидаємо. Ну, ми «рєшилi вопросiк». Пацани не знали, що на них менти наскочать. Аби хтось iнший, можна було б заїстися, силу показати, а тут — херушки!

— Коротше, заплатили вони компенсацiю, сiли на свiй молдавський джип i бiльше тут їх нiхто не бачив, — закiнчив Гриша, заклично пiдносячи чарку.

— Тепер, Стасику, уяви: спочатку бiля готелю, в зонi нашої особливої уваги, чужий гевал намалювався. Потiм iз кабака дiвчинку забрав, та ще й стволом махає! Таксисти розумнi, номери вашi пропасли, нам лишалося тiльки накрити хулiганiв i по жопi надавати. Ну, якого хрiна ти її отак наскоком забрав? Не можна було по-людськи? Переговорити там, туди-сюди…

— От же ж перевертнi в погонах! — цокнув язиком Жихар i випив. — Нi хера не розумiєте, що таке психiчна атака.

— Психiчна — не те слово! Я б сказав — придурочна атака!

— Придураста, га-га-га!

Застiлля вiдбувалося постфактум: проститутку Люду трусонули там же, бiля готелю. Вона призналася: був у неї на тому тижнi чоловiк, назвався Едиком, попросив розказати те ж саме, що й Сашi, навiть заплатив так само — три сотнi. Люда не побачила в цьому нiчого дивного, страшного й небезпечного, злила Едиковi потрiбну йому iнформацiю, навiть обслужила за зниженим тарифом. А головне — нiкому, ну зовсiм нiкому про це не сказала.

Так що версiя Жихаря летить до поганої мами. Нiхто з тутешнiх дiячiв тiньового бiзнесу не мав до Сизого жодних претензiй. Вiн отримав те, що хотiв, повернувся в Подiльск i там знайшов свою смерть.

Ми знову там, звiдки починали.

Правда, Стаса це зовсiм не хвилювало. В усякому разi, зараз. Бо формальна мирова на предмет того, хто на чию територiю, не питаючись, залiз i хто кому в борщ наплював, була запита вже першим тостом. Далi менти почали банячити вже просто так, за звичкою. Спершу ще намагалися обговорювати безголовi трупи i того мудака, який це робить: Подiльськ завдяки телевiзiйним новинам уже кiлька днiв не сходить з язикiв.

Потiм пройшлися по Яровому — нормальний наче мужик, тiльки зараз оцей увесь цирк йому не потрiбен. Вiдбиватися доводиться вiд усiх поспiль, тому й лютує. Пiсля четвертої перейшли до особистостi повiї Люди i я почула кiлька не дуже пристойних з точки зору основ суспiльної моралi iсторiй, якi iлюстрували нелегку працю кам'янецьких проституток i всi вади цiєї професiї. Раптом згадали про мене, почали знайомитися зi мною по новiй, дружно пiднiмати за мене чарки i при цьому по-гусарськи вставати, з гуркотом вiдсовуючи стiльцi. Єдине, що потiшило в усьому цьому — тут погодували чимось бiльш звичним, нiж закуска «Фантазiя». А вiд необхiдностi пити за саму