Філіп Пулман - Янтарне скло

class="p1">— Ялу дина, — промовило створіння, а потім відбулося дещо ще дивовижніше: істоти розсміялися.

Їхні очі зіщулилися, хоботи заколихалися, голови затрусилися, а те, що донеслося з їхніх горлянок, було, без сумніву, проявом веселощів. Мері не втрималася та засміялася разом із ними.

Тоді до неї наблизилося інше створіння та торкнулося хоботом її руки. Мері простягла і другу руку та відчула на ній м'який, допитливий, трохи колючий дотик.

— А, — промовила вона, — ви нюхаєте олію з тих коліс…

— Тихколіс, — повторило створіння.

— Якщо ви здатні повторювати те, що я кажу, то колись ми зможемо спілкуватися. Але коли? Мері! — сказала вона, знову вказавши на себе.

Нічого не відбулося — вони просто спостерігали за нею. Вона спробувала ще раз:

— Мері!

Найближча до неї істота торкнулася своїх грудей хоботом та заговорила. Чи це були два склади, чи три? Створіння ще раз промовило ту саму послідовність звуків, і цього разу Мері спробувала повторити їх за ним:

— Мулефа.

Інші створіння почали її голосом повторювати «Мулефа», сміятися й навіть, здавалося, передражнювали того, за ким вона повторила ці звуки. «Мулефа!» — знов і знову повторювали вони, ніби це був удалий жарт.

— Що ж, коли ви смієтесь, то, може, ви мене не з'їсте, — сказала Мері. Здавалося, із цієї миті між нею та її новими знайомими виникла певна невимушеність і дружелюбність, і вона вже не нервувалася.

Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив'язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила.

Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну.

Потім Мері побачила, як «пастух» схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб'язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота.

Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. «Мулефа» почали готуватися до від'їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно від того, що вони від’їдають. Але їхні дії ще раз здивували її.

Одне із створінь опустилося, ставши на коліна, та хоботом показало їй на свою спину. Інші також підбадьорювали її, тож сумнівів бути не могло: вони пропонували їй поїхати з ними.

Одна з істот узяла її рюкзак та прикріпила його до сідла іншої, і Мері ніяково здерлася на спину того, хто стояв на колінах, думаючи при цьому, куди їй спустити ноги — спереду істоти чи позаду? І за що вона триматиметься? Але не встигла вона дійти якогось рішення, як створіння підвелося і група разом із Мері вирушила дорогою вперед.

8

Горілка

Балтамос відчув смерть Баруга тієї самої миті, коли вона сталося. Він заволав і кинувся в нічне повітря над тундрою, молотячи крилами та виплакуючи своє горе хмарам. Лише через деякий час він заспокоївся й повернувся до Віла, котрий вже давно прокинувся та сидів із ножем у руках, вдивляючись у вологу прохолодну темряву. Вони знов були в Ліриному світі.

— Що сталося? — спитав Віл, коли тремтячий ангел з'явився поруч із ним. — Нам щось загрожує? Стань за мою спину…

— Баруг мертвий, — заголосив Балтамос, — мій любий Баруг мертвий!

— Що?! Де це сталося?

Але цього Балтамос не міг сказати: він лише знав, що половина його серця вмерла. Йому не сиділося на місці — він знову злетів і ніби почав прочісувати небо в пошуках Баруга, закликаючи його та плачучи, а коли напад горя став минати, він злетів до Віла та почав умовляти його сховатися й не привертати нічиєї уваги, обіцяючи йому невпинно за ним стежити. Проте потім тута знову починала стискувати його у своїх обіймах, і він розпластався на землі, згадуючи всі ті незліченні випадки, коли Баруг виявляв доброту та хоробрість. Тут він закричав, що таку великодушну істоту нізащо не можна було вбивати, та знову кинувся в небо й почав кидатися з боку в бік, збожеволівши від свого невтішного горя, — він проклинав повітря, хмари, зорі…

Нарешті Віл сказав:

— Балтамосе, іди сюди.

Ангел беззаперечно послухався. У колючому холодному сутінку тундри хлопець сказав йому, кутаючись у плащ:

— Ти повинен заспокоїтися. Ти добре знаєш, що десь тут можуть бути істоти, які нападуть, почувши найменший шум. Якщо ти будеш поруч, я зможу захистити тебе ножем, але коли на тебе накинуться в повітрі, я нічим не допоможу тобі. А якщо ти також загинеш, мені настане кінець. Балтамосе, лише ти можеш провести мене до Ліри. Будь ласка, не забувай про це. Баруг був сильним — будь сильним теж. Стань для мене таким, як він.

Спочатку Балтамос мовчав, але потім промовив:

— Так. Так, звичайно, я мушу заспокоїтися. Можеш спати, Віле, — я вартуватиму, я не підведу тебе.

Вілові залишалося тільки довіритися ангелу. Минув деякий час, і він знову заснув.

Коли він прокинувся, мокрий від роси та промерзлий до кісток, ангел стояв поруч. Сонце саме сходило, й очерет та болотні квіти набули золотого відтінку.

Не встиг Віл ворухнутися, як Балтамос заговорив:

— Я вирішив, що мушу робити. Я залишатимуся з тобою день і ніч, робитиму це охоче та з радістю — заради Баруга. Якщо зможу, я приведу тебе до Ліри, а потім відведу до лорда Ізраеля. Я прожив тисячі років, і якщо мене не вб'ють, то проживу ще тисячі, але я ніколи не зустрічав і не зустріну нікого, хто змусив би мене так охоче творити добро та виявляти доброту, як це робив Барут. Я безліч разів зазнавав невдачі, але кожного разу