Жюль Верн - 20 000 льє під водою

— Ще раз дякую вам, пане Немо, за дозвіл користуватися книгами цієї прекрасної бібліотеки, — сказав я. — Тут зібрано справжні наукові скарби! Я обов'язково з ними ознайомлюся. Але зараз мені дуже хочеться…

— Мабуть, викурити сигару? — запропонував капітан Немо і влучив у ціль.

— Сигару? На борті підводного човна? — моєму здивуванню не було меж, про таке я навіть мріяти не міг.

— Так! Читальня одночасно слугує і курильнею, — підтвердив капітан.

— Оце так! — вигукнув я. — Чи можу я висловити припущення, що ви підтримуєте зв'язок з Гаваною?

— Аж ніяк, — заперечив капітан Немо, — це зовсім не обов'язково. Ви в цьому зараз переконаєтеся. Дозвольте запропонувати вам сигару. Вона, щоправда, не гаванська, та якщо ви знаєтеся на тютюні, то вона вам сподобається.

Я взяв сигару, яка за формою нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, була скручена із золотого листя. Я підкурив її від настільної лампи, яка стояла на витонченій бронзовій підставці, і жадібно затягнувся димом, оскільки, будучи затятим курцем, я вже дві доби був позбавлений тютюну.

— Чудова сигара! — вигукнув я. — Але хіба це тютюн?

— Тютюн, щоправда, не гаванський і не турецький. Море дає мені, хоч і не дуже щедро, рідкісні морські водорості, які містять багато нікотину.

— Неймовірно!

— То як, ви й надалі будете сумувати за гаванськими сигарами? — усміхнувшись, запитав капітан Немо.

— З першої затяжки вашим золотим листям я їх більше не сприймаю!

— Куріть скільки вам заманеться і не думайте, звідки береться куриво. Ніяка митниця не стягувала за них податку, проте від цього, я гадаю, вони не втратили смаку?

— Навпаки! — відповів я співрозмовнику, а про себе подумав: «Та тут можна жити!»

— Продовжимо екскурсію? — запропонував капітан Немо.

— З великим задоволенням, — погодився я.

Господар «Наутилуса» пішов до дверей, розміщених навпроти тих, через які ми потрапили до бібліотеки, відчинив їх і пропустив мене вперед. Я опинився у добре освітленому приміщенні.

Я стояв у просторій залі із заокругленими кутками завдовжки десять метрів, завширшки шість і заввишки п'ять. Потужні лампи, які були прикриті візерунчастим орнаментом стелі, виконаним у стилі мавританських склепінь, м'яко освітлювали скарби цього музею. Я правильно вжив слово для означення зали, яку описую. Це був справжній музей! Тут гармонійно поєднувалися дива природи і шедеври мистецтва. Загалом у залі царював милий безлад, характерний для помешкання творця.

Що за експонати було зібрано у цьому музеї? Стіни, обтягнуті тканинними шпалерами зі строгим геометричним візерунком, прикрашали собою зо три десятки полотен видатних художників у однотипних рамах, які чергувалися з щитами та рицарською зброєю. Це були полотна великої цінності, якими я колись милувався у найпрестижніших картинних галереях Європи і на художніх виставках. Як знавець образотворчого мистецтва я одразу відзначив, що всі експонати — оригінальні!

Я був ошелешений — командир «Наутилуса» знав, що говорив, коли припускав, що мені сподобається перебувати у нього на кораблі.

— Професоре, — сказала ця загадкова людина, — сподіваюся ви подаруєте мені, що приймаю вас без церемоній і що у вітальні не прибрано.

«Нічогенька собі вітальня…» — подумав я, а уголос сказав:

— Пане Немо, не подумайте, що я таким чином хочу випитати, хто ви, коли скажу, що побачив у вас художника.

— Я лише аматор, професоре, лише аматор! От чим я насправді дуже любив колись займатися, то це колекціонувати. Я отримую величезне задоволення від споглядання творінь рук людських. Перед вами колишній фанатичний і невтомний колекціонер. І мені навіть випало придбати декілька дуже цінних речей. Ця картинна галерея — останній спогад про землю, яка більше не існує для мене. Все те земне, що я любив, я забрав із собою. Мабуть, вам дивно, що в моїй колекції є роботи сучасників. Розумієте, в моїх очах сучасні живописці нічим не гірші, ніж давні майстри. Я не залежний від думки професійних оцінювачів художніх полотен, мені не потрібно доказу вікової популярності майстрів, щоб вважати автора геніальним. А геній не має віку, він поза часом і простором, він вічний.

— Ви ще й знавець музики? — запитав я, вказуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно та багатьох інших композиторів, розкидані на величезній фісгармонії, яка у довжину займала усю стіну між дверима.

— Я просто люблю музику, — відповів капітан Немо. — Для мене усі ці композитори — сучасники Орфея, бо мертві не наділені відчуттям часу, а я — мертвий, пане професоре! Я такий самий труп, як ті ваші близькі, тіла яких спочивають вічним сном під землею на глибині шести футів!

Вимовивши ці страшні слова, Капітан Немо змовк і довго стояв замисленим. Опершись на коштовний стіл, мозаїчно інкрустований, він, здавалося, забув, що не сам у приміщенні. Я дивився на нього з сильним хвилюванням і, скориставшись ситуацією, мовчки вивчав його обличчя. Але вирішивши не порушувати ходу його думок своїм проникливим поглядом, дуже скоро продовжив огляд музею.

Витвори людських рук мирно співіснували тут із творіннями природи. Водорості, мушлі й інші дари океанської флори та фауни, зібрані, ймовірно, власноруч капітаном Немо, займали чільне місце в його колекції. Посеред виставкового салону з гігантської мушлі тридакни бив водограй, освічений знизу. У діаметрі мушля сягала шести метрів! Отже, цей екземпляр був ще більшим, ніж ті пречудові мушлі тридакн, які Франциску І дарували можновладці Венеціанської республіки і які слугували кропильницями в паризькій церкві Св. Сульпіція.

Довкола мушлі-водограю у вишуканих вітринах, оправлених міддю, розміщувалися найрідкісніші експонати, принесені сюди з океанських вод; вони були класифіковані і підписані. Будь-який натураліст міг позаздрити мені у ті хвилини, коли я розглядав їх. Можете собі уявити, яким щасливим почувався тоді я, фанатичний дослідник природи!

Колекціонер Немо зібрав екземпляри усіх видів мешканців коралових рифів, колонії яких утворюють справжні острови, а в майбутньому, можливо, утворюватимуть і цілі материки.

Сусідні вітрини, де були розміщені і класифіковані представники типу молюсків, змусили б надовго затриматися біля себе будь-якого конхіолога.[26] В окремих відділах вітрин, по-особливому оформлених, зберігалися зразки неймовірно красивих перлів, які відливали всіма відтінками кольорів від спеціального освітлення. Деякі перлини були більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче за ту, яку мандрівник Таверн'є продав персидському шаху за три мільйони; що ж до краси, то вони затьмарювали навіть перлину імама маскатського. Я навіть не намагався визначити вартість цієї колекції. Для того щоб придбати такі рідкісні зразки, капітан Немо мав би заплатити мільйони. Я навіть уявити собі не міг, з яких безмежних джерел черпає кошти на вдоволення своїх примх цей колекціонер світових скарбів. Мабуть, капітан умів читати думки, бо він