Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

Мені знову пригадався химерно-лиховісний тиск, який я відчула, коли Шон поклав манускрипт на стрічку конвеєра.

— Бібліотека буде тим, чим захочуть її бачити відьми, — проказала вона. — Але ця книга не належить вам. Відьми не мають права вирішувати, де її зберігати і кому її бачити.

— А що такого незвичайного у цьому манускрипті?

— У ньому пояснюється, чому ми існуємо, — відповіла вона з мимовільною ноткою відчаю в голосі. — Там розповідається наша історія: її початок, середина і навіть кінець. Нам, демонам, треба зрозуміти своє місце у світі. І наша потреба сильніша за потребу відьом чи вампірів. — У моїй співрозмовниці тепер не лишилося нічого загадкового і незрозумілого. Вона була, як камера з порушеною різкістю, варто було лише настроїти в ній лінзи.

— А хіба ж ви не знаєте свого місця у світі? — почала я. — Існують чотири типи створінь: люди, демони, вампіри і відьми.

— А звідки тоді беруться демони? Хто нас створює? Навіщо ми тут, у цьому світі? — Вона блиснула на мене брунатними очима. — А чи знаєте ви, звідки береться ваша енергія? Знаєте, чи ні?

— Ні, не знаю, — прошепотіла я, похитавши головою.

— Ніхто не знає, — задумливо мовила Агата. — Щодня ми ставимо перед собою ці запитання. Спочатку люди вважали, що демони — це ангели-хранителі. Потім вони гадали, що ми — боги, прив’язані до землі жертви власних згубних пристрастей. Люди ненавиділи нас, бо ми — не такі як вони, і кидали власних дітей, якщо ті виявлялися демонами. Вони звинувачували нас у тому, що ми заволодіваємо їхніми душами і робимо їх божевільними. Демони — талановиті та розумні, але ми — не лихі, ми не такі, як вампіри. — Тепер у її словах виразно чувся гнів, хоча вона жодного разу не підвищила голос, бо весь час говорила майже пошепки. — Ми ніколи й нікого не доводимо до божевілля. Ми є жертвами людських страхів та заздрощів навіть більше, ніж відьми.

— Ну, у відьом вистачає своєї щедрої порції лихих та неправдивих легенд, — уставила я, пригадавши полювання на відьом і страти.

— Відьом народжують відьми. Вампіри витворюють нових вампірів. Коли вам самотньо, коли вас охоплює розпач, ви знаходите втіху в сімейних легендах та переказах. Ми ж не маємо нічого, окрім казок, котрі розповідають нам люди. Не дивно, що навкруги так багато демонів зі зламаною психікою. Представникові нашої породи тільки й лишається сподіватися, що одного дня він випадково зустріне іншого демона і зрозуміє, ким він є насправді. Мій син був одним із небагатьох, кому поталанило. Матір’ю Натаніеля була жінка-демон, яка розгледіла ознаки демона в сині й допомогла йому зорієнтуватися в навколишньому світі.

Агата на мить відвернулася, вгамовуючи емоції. Коли її очі знову зустрілися з моїми, з них вихлюпнувся смуток.

— Можливо, люди мають рацію. Може, ми й справді одержимі. Мені бачаться видіння, Діано. Я бачу те, чого мені не слід бачити.

Я знала, що демони здатні бути провидцями. Та ніхто не знає, наскільки точними бувають їхні пророцтва, так само, до речі, як і пророцтва відьом.

— Я бачу кров та страх. Я бачу вас, — провадила вона далі, і її погляд знову втратив зосередженість. — Інколи я бачу вампіра. Він вже давно хоче заволодіти цією книгою. Натомість він знайшов вас. Дивно.

— А навіщо Метью Клермону та книга?

Агата знизала плечима.

— Вампіри та відьми не діляться з нами своїми думками. Навіть ваш приятель-вампір — і той не розповідає нам того, що знає, хоча до демонів він ставиться набагато краще, аніж інші представники його породи. В наші дні так багато таємниць, так багато розумних людей… Якщо ми не остерігатимемося, то вони швидко нас виявлять. Люди люблять владу — і таємниці теж.

— Він не мій приятель, — зашарілася я.

— А ви певні? — спитала Агата, уп’явши погляд у хромовану поверхню кавового автомата, немов у дзеркало.

— Так, впевнена, — сказала я вже жорсткішим тоном.

— У маленькій книзі може міститись велика таємниця, що здатна круто змінити світ. Ви — відьма. Кому, як не вам, знати про силу слова. І якби ваш вампір знав цю таємницю, ви йому були б непотрібні. — Погляд Агати раптом став зворушливий та співчутливий.

— Якщо Метью Клермону так потрібна ця книга, то він може замовити її сам. — Від думки про те, що, можливо, саме це він і робить просто зараз, мені чомусь стало лячно.

— Коли ця книга знову опиниться у ваших руках, — гаряче мовила жінка-демон, вхопивши мене за руку, — обіцяйте, що пам’ ятатимете: ви, відьми, не єдині, кому конче необхідно пізнати її таємниці. Демони теж мають до неї безпосередній стосунок. Пообіцяйте мені.

У її дотику я відчула панічний трепет і раптом усвідомила, що в приміщенні дуже жарко й велелюдно. Інстинктивно шукаючи очима вихід, я зосередилася на своєму диханні, щоб придушити перші симптоми синдрому «борись або ж тікай».

— Обіцяю, — невпевнено промимрила я, не надто добре розуміючи, що саме я обіцяю.

— От і добре, — з відсутнім виразом сказала Агата, відпустила мою руку і поволі відвела очі.

— Так люб’язно з вашого боку поговорити зі мною. — З цими словами вона знову уп’яла погляд у килим. — Ми ще побачимося. Пам’ятайте: є обіцянки, що важать набагато більше за інші.

Виходячи з кафе, я поклала чайник та чашку в сірий пластиковий контейнер зі сміттям і викинула пакет із-під бутерброда. Наостанок я озирнулася і побачила, що Агата читає спортивний розділ щоденної лондонської газети, залишеної викладачем історії.

За порогом книгарні мережі «Блеквел» я не побачила Міріам, але відчула на собі її погляд.

Поки мене не було, Сельден-Енд наповнився звичайними людьми; усі вони заклопотано займалися власною роботою і, здавалося, не помічали велелюдного зібрання створінь довкола себе. Я позаздрила їхньому незнанню і, взявши манускрипт, рішуче намірилася зосередитися на ньому, але натомість спіймала себе на прокручуванні подумки розмови з Агатою в кафе та подій останніх днів. На перший погляд, ілюстрації в фоліанті «Ешмол № 782» не мали стосунку до того, що Агата Вільсон розповіла про його зміст. Цікаво, чому ж Метью Клермон та жінка-демон не замовили цей манускрипт самі, якщо він так їх цікавить?

Я заплющила очі, пригадуючи подробиці першої зустрічі з цією книгою, намагаючись укласти події останніх днів у певну схему. Я викинула з голови зайву інформацію й уявила проблему як загадку-мозаїку, розкладену на білому столі, й заходилася збирати докупи її різнокольорові компоненти. Та хоч як би я не тулила їх один до одного, цілісної картини не виходило. Я роздратовано відсунула крісло від стола