Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

ким пишатися, та коли заходила мова про найпрекрасніших жінок, ніколи не забували назвати Мар’яну Сінклер.

Тоді всі тільки й говорили про неї, про графські корони, пропоновані їй на голову, про мільйони, складувані їй до ніг, про лицарські мечі і лаврові вінки, що пробували зманити її своїм блиском.

Вона була не тільки вродлива, а й дотепна та освічена. Найрозумніші люди тієї доби залюбки заходили з нею в розмову. Вона сама нічого не писала, одначе багато її думок, висловлених приятелям-поетам, потім оживало в їхніх піснях.

У Вермланді, в краю ведмедів, вона гостила не часто. Життя її минало в подорожах. Її батько, багатий Мельхіор Сінклер, сидів з дружиною вдома, в Б’єрне, а Мар’яні дозволив їздити до своїх значних приятелів у великих містах і в могутніх замках. Він любив оповідати, скільки вона тратила грошей, обоє старих грілися в промінні Мар’яниної слави і були тим щасливі.

А Мар’янине життя було — самі розваги. Всі її обожнювали, повітря навколо неї було насичене коханням, кохання було її світ і її світло, її щоденний хліб.

Часто вона сама закохувалася, навіть дуже часто, але те почуття не було таке довге, щоб з нього викувати пута й зв’язати її на все життя.

— Я чекаю на дужого звитяжця, — не раз казала вона. — Досі ніхто ще задля мене не здолав жодного валу і не перебрався через жоден фортечний рів. Усі приходили сумирні, без шалу в погляді й зухвальства в серці. Я чекаю на героя, що примусить мене забути себе саму, чекаю на таке могутнє кохання, що повинна буду скоритися йому. А з того кохання, що я досі знала, розум мій завше глумився. Її присутність додавала словам вогню і моці винові. Її полум’яна душа підганяла смичок, танок ставав легший і п’янкіший, коли вона своєю ніжкою доторкалася підлоги. Вона вражала красою в живих картинах, надавала чару виставам, її гарні вуста…

Цитьте, то була не її вина, вона й на думку собі не покладала такого! Винні балкон, місячне світло, мереживний серпавґок, лицарський обладунок і спів. Самі вони, бідолахи, були не винні.

Все те, що накоїло стільки лиха, влаштовано з добрим наміром. Патрон Юліус, що розумівся на всьому, влаштував живу картину, навмисне, щоб Мар’яна сяйнула в усій своїй звабі.

Перед коном, спорудженим у великій залі, сиділа з сотня глядачів і дивилася на жовтий іспанський місяць, що плив по темному небу. Вулицею Сеівільї скрадливо надійшов якийсь Дон-Жуан і спинився під обплетеним плющем балконом. Він перевдягся на ченця, але з-під рукавів висувалися мереживні манжети, а з-під поли — виднів кінець блискучої шпаги.

Перевдягнений заходився співати:

Дівочих не цілую губ,

І дзбан солодкого вина

Мене вже не кортить.

І личка чар мені не люб.

А стане часом дивина,

Що брівкою моргне вона, —

Моє вже серце спить.

Найкраща з-поміж ясних зір,

Сеньйоро, серця не буди,

На вид твій я тремчу.

Сутана й чотки — мій убір,

Мадонна — всі мої світи,

А спрагу гасить глек води.

Від тебе я втечу!

Коли він замовк, на балкон вийшла Мар’яна, одягнена в чорну оксамитову сукню й мереживний серпанок. Вона перехилилася через поруччя і неквапом, лукаво заспівала:

Чого ж ви, отче, в глупу ніч

Під мої вікна забрели?

Гріхи мені прощать?

А тоді раптом додала жваво, з серцем:

О ні, либонь, не в тому річ!

Стирчить он шабля з-під поли,

І ще слова не відгули,

Вже остроги бряжчать!

На ці слова чернець скинув рясу, — під балконом тепер стояв Єста Берлінг у лицарському вбранні, гаптованому шовком і золотом. Він не зважив на слова красуні, навпаки — зіп’явся на один із стовпів, що підтримували балкон, переліз через поруччя і, як хотів того патрон Юліус, упав навколішки перед прекрасною Мар’яною.

Вона ласкаво всміхнулася й простягла йому руку для поцілунку. Поки молодята закохано дивилися одне на одного, завіса впала.

Обличчя в Єсти Берлінга було лагідне, як у поета, й мужнє, як у воїна, глибокі очі світилися зухвалістю й розумом, вони благали й погрожували. Він був сильний і гнучкий, палкий і чарівливий.

Завісу знову підняли й знову спустили, а вони за той час майже не ворухнулися. Єстині очі не відривалися від прекрасної Мар’яни, вони благали і погрожували.

Нарешті оплески стихли, завіса опала, і ніхто вже їх не бачив.

Раптом красуня Мар’яна схилилася й поцілувала Єсту Берлінга. Сама не знала чому, відчувала тільки, що мусить поцілувати. Він обняв її за шию, а вона все цілувала його.

Але винен був балкон, місячне світло, мереживний серпанок, лицарський стрій, пісня, оплески; самі вони, сердешні, були не винні. Вони цього не хотіли. Мар’яна не відмахнулася задля Єсти від графських корон, що ширяли в неї над головою, і не пройшла повз мільйони, що лежали біля її ніг, а він ще не забув Анни Шернгек. Ні, вони були не винні, жодне з них цього не хотіло.

Коло завіси нині поставлено лагідного Левенборга, як завжди усміхненого і з сльозами на очах. Заглиблений у спогади про свої незчисленні лиха, він 6е дуже придивлявся до справ цього світу і ніколи не вмів як слід їх оцінити. Коли він побачив, що Єста з Мар’яною прибрали іншу позу, то подумав, що так і треба, й почав знову піднімати завісу.

А молодята на балконі отямились аж тоді, як почули грім оплесків.

Мар’яна здригнулась і хотіла втекти, але Єста міцно притримав її і прошепотів:

— Не ворушися, вони гадають, що так задумано!

Він відчув, як Мар’яна затремтіла всім тілом, і жар поцілунків згас на її вустах.

— Не бійся, — прошепотів він. — Гарні губи мають право цілуватися! їм довелося стояти далі, бо завіса то підносилась, то спадала, і за кожним разом на них дивилося сто пар очей і сто пар рук гучно плескало. Ніхто й гадки не мав, що той поцілунок не був передбачений у живій картині. Адже приємно дивитися, як двоє вродливих людей грають ролі коханців. Ніхто не здогадувався, що ті поцілунки були не вдавані, ніхто не підозрював, що сеньйора тремтить із сорому, а лицар зі збудження. Всі думали, що вони й далі показують живу картину.

Нарешті Мар’яна з Єстою опинилися за лаштунками. Вона провела рукою по чолі й сказала:

— Я сама себе не розумію!

— Фе, як вам не соромно, панно Мар’яно, — скривився він і зневажливо махнув рукою, — Цілуватися з Єстою