Ізабелла Сова - Терпкість вишні

твердо повторила Мілька. — Тому, коли я вперше їхала на навчання, мій тато розплакався, як немовля. Бо зрозумів, що так уже не буде. Він усвідомив це допіру на вокзалі. І як зареве на весь перон. Моя мама аж сховалася від сорому за розклад потягів. Що гірше, тато не мав жодного носовичка, певно, думав, що до кінця буде мужнім.

— І що?

— Він утирався кленовим листям. Я ніколи цього не забуду. Старий стоїть на пероні й витирає мокрі щоки великим жовтим листком. Тепер варто мені побачити кленове листя — і зараз же стискається в шлунку.

— А я пам’ятаю, — мовила Вікторія, утрамбовуючи велетенську подушку, — як у день від’їзду мама мені сказала: «Сьогодні ти говориш: „У нас під Любліном“, а за рік питатимеш: „Як там у вас під Любліном?“» І, що найгірше, вона мала рацію. Та хата стала для мене чужою, якоюсь малою й незатишною. Я не почуваюся там удома. Тільки от де тепер моє місце?

Ми не знали, що їй відповісти. І мовчали б, певно, довго, якби не голосний грюкіт у двері. Ми настрахано завмерли. Грюкіт повторився. Я запхала голову під ковдру. Мілька писнула, ховаючи шию й зап’ястки, а Вікторія, як найсміливіша, побігла до дверей.

— Це Травка, він також не може заснути.

— Я чув ваші розмови через стіну й вирішив, що мушу приєднатися. Можна? — Він жбурнув на підлогу надувний матрац.

— Ми балакаємо про перші дні в універі, — повідомила Мілька.

— Знаю, у нас усе чутно, не треба навіть прикладати слоїк до стіни.

— Не жартуй, що ти його колись прикладав, — розхвилювалася Марія.

— Я і справді цього не мушу. Але не бійтесь, я розумію, що ви маєте секрети, і завжди затикаю вуха. Хоч знаєте, як воно спати із затичками.

— Я знаю, — зітхнула Мілька. — Сумнівна радість, хоч і дозволяє спокійно проспати кілька годин.

— Ну власне. Але сьогодні я вирішив не затикати вух. Бо вони у мене болять, і, що тут приховувати, у мене закінчився запас затичок. Тому я хоч-не-хоч усе почув. За що величезне соррі.

— Спокійно, — втішила його Мілька. — На щастя, за поняттям «усе» криються невинні спогади, а не, скажімо, код доступу.

— Доступу до чого? — здивувався Травка, аж поки допетрав. — У принципі, шкода.

— Та що ти, старий. Думаєш, існує якийсь єдиний код? — засміялася Мілька.

— Деколи мені здається, що так. І то такий самий для тисяч жінок. Інакше вони не дозволяли б намахувати себе хитромудрим крутіям.

— Я вловила алюзії, — озвалася Марія, — але не зроблю тобі такої приємності і не стану виправдовуватися, бо не маю на це жодного бажання.

— А як ти пережив перші дні в універі? — ризикнула я змінити тему.

— Жахливо, — зізнався Травка. — Я проревів у гуртожитку цілий тиждень. Що було нелегко, бо я ділив кімнату з двома нещадними чурбаками з політеху. Викрий вони плаксія, от тоді я мав би привід для сліз. За тиждень я звернувся до кузена, і він виписав мені антидепресант «Прозац».

— Здається, він непогано покращує настрій, — утрутилася Мілька. — Я сама думала, чи його не брати. Але зустріла Маркуса — і все змінилося.

— «Прозац» непоганий, але не при «зрадах», — сказав Травка. — Тому він на мене не подіяв. Але сестрі Ірека нібито допоміг… на якийсь час…

— Я теж колись думала, чи його не брати, — зізналася Марія. — Але не зважилася.

— Чому?

— Бо це всього-на-всього «Прозац», а, на жаль, не поетик.

Ну так, ширяння у випарах абсурду вимагає сильніших допоміжних засобів.

— Я маю дещо, що могло б тебе зацікавити, — невинним голосом кинув Травка.

— Гей ти, перестань бавитися в ділера, — форкнула Мілька.

— Я зовсім не мав на увазі наркоту, правда.

Мілька кинула йому з-під лампи недовірливий погляд.

— Гаразд, то, може, повернешся до перших тижнів страхіття.

— Це вже краще.

— Коли я жер той антидепресант, то був такий нервовий, що не годен був конспектувати лекцій. Тоді викинув його на сміття. І знайшов інший спосіб на стрес.

— Який? — запитала я.

— Повернувся до безтурботних років за допомогою дитячого харчування. Ну знаєте: абрикосова кашка, чай із кропу й ромашки, протерті овочі в слоїках, «бебіко».

— Допомогло?

— Уже після двох поживків я відчув себе в безпеці. А коли став уживати мило й присипку для немовлят, усе як рукою зняло. Тепер у важкі хвилини я завжди тягнуся по харчі для малюків. Це відразу повертає мені рівновагу. Приміром, тепер: я вже півтора місяця живу в жахливому стресі. Але перейшов на рисове пюре з бананами, мию голову шампунем для немовлят, ну і мене ще й досі не загребли на Х’юстон.

— Який іще Х’юстон? — здивувалася Вікторія.

— Мій кузен Болек так називає околичну психушку. Зрештою, інші лікарі з його станції «швидкої допомоги» теж. — Травка на мить відлетів думками до місця роботи Болека. — Сьогодні вони мають багато викликів до Х’юстона, бо мало того, що вітер із Татр, так іще й повня.

— Я мушу спробувати цю твою дієту, — раптом запалилася Мілька, — бо мене дістають проблеми в універі. Якщо так піде далі, я завалю сесію.

— Аж так зле? — зажурився Травка.

— Краще не думати про це, бо я побіжу по цю твою кашку до «нон-стопа», а мені щось не кортить вилазити з піжами. Тож поговорімо про щось цікавіше. Може, ти, Маріє, розповіси нам про свої перші дні в універі?

— Ох, це було так давно. Майже п’ять місяців тому. Наскільки я пам’ятаю ці змерхлі часи до епохи гуру, то, мабуть, тішилася, що врешті почну справжнє життя. На жаль, тітка виявилася дрібною міщанкою. Чіплялася, приміром, через брудні склянки.

— Взагалі-то, ти могла б деколи якусь помити, — зауважила Вікторія.

— Ну ти просто, як моя тітка. Вдома мені ніхто ніколи не казав, що я повинна мити якийсь дурнуватий посуд. Автор часом робив зауваження, що я замало сплю.

— Автор?

— Мій батько.

— Класна назва, — визнав Травка. — І влучна, бо чувак створив справжній мистецький твір.

— Дякую, — сказала Марія тоном королеви. — Повертаючись до автора… Він ніколи не змушував мене займатися чимось таким приземленим, як склянки чи пил на полицях. Але тітка, на жаль, інакша. Просто щастя, що Томек знайшов мені місце у вас. Досі я вже посивіла б.

— Це і так ніхто не помітив би під фарбою, — сказала Мілена.

— Я помітила б. Бо тепер я фарбуюся тому, що хочу. А тоді я мусила б це робити.

— А ти не любиш щось мусити, — підказала Мілька.

— Власне, я ненавиджу примус. Тієї ідіотської сесії, коли людина мусить щось там складати. Я не так уявляла собі