Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

людина зі смолоскипом, пронизливо скрикнула й упала поранена в груди, смолоскип же упав на підлогу і згас. Сеньйор Зорро опинився знову в темряві, і його не можна було відшукати.

Гонзалес сипав прокльонами, не знаходячи людини, яку хотів убити. Капітан кричав йому, щоб він був обережний і не всадив би шпагу помилково в кого-небудь із солдатів. Інші бушували навколо. До сусідньої кімнати ввійшов хтось із новим смолоскипом.

У хід пішов пістолет Зорро, і смолоскип випав з рук солдата. Розбійник стрибнув уперед, наступив на вогонь, загасив його і знову відступив у темряву, швидко змінюючи позиції і прислухаючись до важкого дихання, що точно вказувало йому на розташування ворогів.

— Хапайте негідника! — пронизливо кричав комендант. — Хіба може одна людина так дурити вас усіх?

Раптом він замовчав, бо сеньйор Зорро схопив його ззаду і змусив замовкнути. Потім голос розбійника, покриваючи гамір, лунко рознісся кімнатою.

— Солдати, я тримаю вашого капітана! Я поведу його перед собою і піду через двері, пройду через іншу кімнату і потім досягну зовнішнього боку будинку. Я використав один заряд, але тримаю пістолет із другим зарядом біля потилиці капітана і, якщо один з вас нападе на мене, то вистрілю.

Капітан відчував холодну сталь коло своєї потилиці і закричав своїм солдатам, щоб вони були обережніші.

Сеньйор Зорро повів його до дверей і, задкуючи, відступав, тримаючи капітана перед собою, тоді як Гонзалес і кавалеристи йшли за ним на такій відстані, на яку мали сміливість зважитися. Вони стежили за кожним його рухом, сподіваючись на випадок заскочити його зненацька.

Зорро перетнув велику кімнату і так дійшов до виходу. Він трохи побоювався людей, що знаходилися надворі, тому що знав, що деякі з них оточили будинок, щоб стерегти вікна. Смолоскип горів саме біля дверей, і сеньйор Зорро, піднявши руку, скинув його і згасив. Але все ще залишалася велика небезпека в той момент, коли він виходив. Гонзалес і кавалеристи стояли перед ним, розгорнувшись віялоподібно по кімнаті. Вони нахилилися вперед, вичікуючи випадку завдати удару. Гонзалес тримав у руці пістолет, хоча й нехтував цією зброєю, і чекав на можливість вистрілити так, щоб не наразити на небезпеку життя свого капітана.

— Назад, сеньйори! — скомандував розбійник. — Мені потрібно більше місця, щоб зробити стрибок. Так — дякую вам! Сержанте Гонзалесе, якби за інших умов, я міг би запасти у спокусу знову побавитися, пофехтувавши і обеззброївши вас.

— Клянуся святими…

— Якось іншим разом, наймиліший сержанте! Тепер, сеньйори, увага! Я засмучений, що повинен сказати вам, але в мене був усього один заряд. Те, що капітан відчував весь цей час біля своєї потилиці, було не що інше, як пряжка від вуздечки, що я підняв з підлоги. Хіба це не чудовий жарт? Сеньйори, до побачення!

Він жбурнув капітана вперед, ринувся в темряву, кинувся до свого коня, переслідуваний усім загоном, що скакав по п’ятах, і супроводжуваний пістолетними пострілами, що освітлювали темряву ночі, і кулями, що свистіли навколо. Вітер, який дув з далекого моря, доніс сміх розбійника до переслідувачів.

Розділ XVI

НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ

Сеньйор Зорро направив свого коня небезпечним схилом гори, де був пісок і один неправильний крок міг коштувати життя, тому кавалеристи ледь наважувалися скакати за ним. Сержант Гонзалес, який був достатньо сміливим, і дехто ще кинулися за розбійником, а решта поскакали праворуч і ліворуч, розраховуючи перехопити втікача, коли він досягне підніжжя гори і поверне на дорогу.

Однак сеньйор Зорро випередив їх і скаженим чвалом направився стежиною до Сан-Габріель, у той час як кавалеристи неслися позаду, перегукуючись один з одним і раз у раз стріляючи з пістолетів. Витративши багато пороху і куль, вони не досягли бажаного результату, не схопили і не поранили розбійника.

Незабаром зійшов місяць. Сеньйор Зорро передбачав, що це ускладнить його втечу ще більше. Але його кінь був свіжий і сильний, тоді як коні кавалеристів проскакали багато миль протягом дня. Тому надія не залишила його.

Тепер переслідувачі могли добре бачити його, а він міг чути, як сержант Гонзалес кричав на своїх людей, змушуючи їх гнати коней до останнього. Оглянувшись назад під час скачки, він помітив, що кавалеристи розсипалися довгим ланцюгом і що більш сильні і свіжі коні переганяють інших.

Таким чином вони проскакали близько п’яти миль. Кавалеристи трималися все на тій самій відстані, не скорочуючи її, і сеньйор Зорро знав, що незабаром їхні коні утомляться і що його чудовий кінь, який не подавав ще ознак утоми, випередить їх. Тільки одне дратувало його: він хотів би їхати в протилежному напрямку.

Гори піднімалися прямовисно по обидва боки великої дороги, і було неможливо повернути убік і зробити велике коло. Не було тут також і стежини, якою він міг би помчати. Якщо ж він навіть і спробував би піднятися на гору верхи, то йому довелося б просуватися занадто повільно, і тоді кавалеристи могли б наблизитися на відстань досить близьку, щоб вистрілити і поранити його. Тому він їхав уперед, поступово збільшуючи відстань між собою і своїми переслідувачами. Він знав, що через дві милі у долині буде стежина, яка йде праворуч, і, їдучи цією стежиною, він дістанеться більш піднесеної місцевості і після того зможе повернутися своїми слідами.

Сеньйор Зорро проскакав одну з цих двох миль, перш ніж згадав чутку про те, що внаслідок недавньої зливи стався обвал, що загородив цю стежину. Таким чином, він не зміг би скористатися нею, навіть якби й досяг її. Раптом смілива думка прийшла йому в голову.

Піднявшись на невелике узвишшя, він ще раз озирнувся назад і побачив, що жоден з кавалеристів не їхав поруч з іншим. Вони були розкидані, і між ними була достатня відстань. Це мало допомогти здійснити його план.

Зорро під’їхав до повороту шосе і зупинив свого коня. Повернувши його в той бік, звідки вони прибули, нахилився в сідлі вперед, щоб прислухатися. Коли він почув стукіт копит коня найближчого зі своїх переслідувачів, то вихопив шпагу, огорнув поводи навколо лівої руки і встромив гострі шпори в боки коня.

Тварина, що не звикла До такого, як блискавка ринулася вперед, стрімко обігнула поворот, подібно до дикого жеребця, і зіткнулася з найближчим ворогом сеньйора Зорро.

— Геть з дороги! — крикнув розбійник.

Перший солдат легко поступився місцем, бо не був упевнений, що це повертається Зорро. Але коли він переконався в цьому, то криком застеріг товаришів, що були позаду, але вони не могли нічого зрозуміти через стукіт