Анрі Ален-Фурньє - Великий Мольн

хвилюванням, з якою палкою цікавістю, з яким почуттям дружби слухали ми юнака! Мольн засипав його запитаннями… Нам здавалося, що, коли ми настирливіше наполягатимемо, юний актор зуміє розповісти навіть те, чого він, за його словами, сам не знає…

— Самі побачите, самі побачите, — відповідав він з деякою досадою й ніяковістю. — Я вніс у ваш план кілька доповнень, котрих вам бракувало… Ось і все, що я міг зробити.

Побачивши, що ми сповнені захоплення й ентузіазму, наш повий друг сказав зі смутком і гордістю:

— О, мушу вас попередити — я не схожий на своїх ровесників… Три місяці тому я хотів пустити собі кулю в голову. Ось чому я ходжу з пов'язкою, як ополченець сімдесятого року…

— А сьогодні, під час бійки, рана відкрилася… — співчутливо мовив Мольн.

Але той, не звертаючи уваги на Мольнові слова, вів далі трохи награно:

— Мені хотілося померти. А що зробити це не вдалося, то я тепер живу заради розваги, як дитина, як волоцюга. Я все покинув. У мене більше нема ні батька, ні сестри, ні дому, ні коханої…

Нікого, крім товаришів по іграх.

— Ці товариші вже встигли вас зрадити, — сказав я.

— Еге ж, — відповів він жваво. — Але в усьому винен Делаж. Він здогадався, що я збираюся помиритися з вами. Вся ватага була в моїх руках, а він її розвалив. Ви самі бачили, як організовано пройшла вчорашня атака! Від самого свого дитинства я не домагався такого успіху…

Він замислився на хвилину й додав, мовби бажаючи розвіяти наші сумніви:

— Я прийшов до вас, бо, як помітив сьогодні вранці, з вами куди цікавіше мати справу, піж з усією цією ватагою. Найнеприємніший у ній Делаж. Йому якихось сімнадцять років, а він вдає із себе дорослого чоловіка! Бридко на нього дивитися! Як ви гадаєте, він ще попадеться нам у руки?

— Звісно, — відповів Мольн. — А ви що довго будете в нас?

— Не знаю. Мені б хотілося побути якомога довше. Я зовсім самотній. У мене нема нікого, крім Ганаша…

Від колишнього його грайливого тону не лишилося нічого. На якусь мить хлопця, мабуть, охопив той незборимий розпач, що не так давно штовхнув його на спробу самогубства…

— Будьте моїми друзями, — сказав він несподівано. — Бачите: я знав вашу таємницю й відстояв її від усіх. Я зможу навести вас на втрачений слід…

І додав майже врочисто:

— Будьте моїми друзями й того дня, коли я знову опинюсь на краю пекла, як це вже колись зі мною сталося… Присягніться, що ви відзоветеся, коли я вас покличу, коли я вас покличу ось так (і він дивно закричав: «у-у-у!»). Ви, Мольн, присягніться перший!

І ми присягнулися: адже ми були ще дітьми, і все те, що здавалось нам урочистим, особливо захоплювало нас.

— А я скажу вам поки що єдине. Я зможу назвати будинок у Парижі, де дівчина із замку звичайно проводить Великдень і зелені свята, крім того, весь червень і частину зими.

Цієї миті у вечірній тиші почувся незнайомий голос: хтось кілька разів крикнув біля брами. Ми зрозуміли, що це Ганаш, він не наважувався увійти на подвір'я або не знав, як це зробити. Він кричав настирливо й тривожно, то дужо голосно, то зовсім тихо:

— Уу-у! Уу-у!

— Кажіть! Кажіть швидше! — вигукнув Мольн.

Юний актор здригнувся й почав поправляти на собі одяг, збираючись покинути нас.

Він назвав нам паризьку адресу, і ми впівголоса повторили її. Ми страшенно розхвилювалися, а він побіг у темряву до свого товариша, що чекав на нього біля брами.

Розділ п'ятий

ЧОЛОВІК У МОТУЗЯНИХ ЧЕРЕВИКАХ

Тієї самої ночі, біля третьої запівніч, вдова Делаж, господиня заїзду, що стояв у центрі містечка, встала, щоб розпалити піч. Її швагер Дюма, який жив у її будинку, мав намір поїхати в справах о четвертій ранку, і бідолашна жінка, чия правиця була скалічена давніми опіками, метушилася в темній кухні, готуючи каву. Було холодно. Вола накинула на свою кофту стару хустку, потім із свічкою в одній руці, піднявши скаліченою рукою фартух і затуливши ним полум'я від вітру, перетнула подвір'я, завалене порожніми пляшками та ящиками з-під мила, й відчинила двері дровітні, яка правила водночас і за курник, щоб назбирати трісок. Та тільки-но вона відхилила двері, як хтось вигулькнув з темної глибини дровітні й замашним ударом кашкета, що аж засвистів, розтинаючи повітря, збив з ніг добру жінку й кинувся втікати, перелякавши курей і півнів, що зняли неймовірне кудкудакання.

У своєму мішку злодій забрав, — удова Делаж помітила це трохи згодом, коли отямилася, — з десяток її найкращих курчат.

Почувши невістчин крик, прибіг Дюма. Він дійшов висновку, що злодій проник на подвір'я, відімкнувши відмичкою колодку, яка висіла на брамі, і втік через ту саму браму, не зачинивши її за собою. Дюма звик мати справу з браконьєрами та розбишаками, тож одразу засвітив ліхтар від своєї брички і, тримаючи його в одній руці, а в другу схопивши рушницю, побіг по слідах курокрада, досить невиразних: певне, той був у мотузяних черевиках. Сліди привели його на лагарську дорогу, де загубилися під огорожею одного пастівника. Дюма довелося припинити пошуки, він підвів голову, зупинився… І почув удалині, на дорозі, гуркіт воза, який мчав щодуху, віддаляючись від нього.

Син удови, Жасмон Делаж, теж устав, швидко накинув на плечі плащ із каптуром, вибіг з дому в пантофлях і оглянув довколишні вулиці. Все містечко спало, поринувши в ту непроглядну темряву, в ту глибоку тишу, що бувають перед першими зблисками світанку.

Дійшовши до площі Чотирьох доріг, Делаж так само, як і його дядько, почув десь далеко, на Ріодському пагорбі, гуркіт воза й шалений тупіт кінських копит. Хлопець хитрий і хвастливий, він казав, нестерпно гаркавлячи, як ото гаркавлять жителі передмістя Монлюсона:

— Що ж, може, ці й дременули до Ла-Гара, але хто сказав, що я не заскочу інших, коли понишпорю з іншого боку містечка.

І Делаж пішов у бік церкви, що дрімала в пічній тиші. У фургоні мандрівних акторів на майдані горіло світло. Певне, хтось захворів. Він збирався підійти ближче й спитати, що сталося, але цієї миті із Зазубця вийшов якийсь чоловік, узутий у мотузяні черевики, і, не помічаючи Делажа, побіг до фургона…

Делаж одразу впізнав Ганаша, вийшов на освітлене місце й спитав упівголоса:

— Ну, що сталося?

Галаш зупинився, він був розгублений, розкуйовджений, беззубий, захеканий, жалюгідна гримаса на його обличчі виражала знесилення й страх.

— Мій товариш занедужав, — відповів він, — Учора ввечері побився, і в нього знову