Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

— Це добре, якщо розумієш… Обстановку я тобі зараз не розповідатиму, сам потроху розберешся. Хлопець ти грамотний, у нас небагато таких, що в гімназії вчилися. Головне, запам'ятай ось що… — Брокману, видно, важко було стояти. Він присунув стілець, сів напроти Олексія і продовжував говорити повільно, з розстановкою, немов даючи тому час обдумати кожне слово:–

— Завдання у нас — боротися з контрреволюцією, і нам дана для цього велика влада над людьми. Але то влада особлива. Якщо для себе вигоду шукатимеш, розмова з тобою буде коротка.

— Мені про це говорити не треба! — крізь зуби сказав Олексій.

— Ти перестань! — обірвав його Брокман. — Треба! Щодня треба нагадувати. І не тобі одному: всім нам. У такій справі, як наша, легко втратити розум, а втратиш розум — наробиш лиха, гіршого за контрреволюцію. Один був такий, теж не любив, щоб нагадували. Вивели і в розход. Підслідствених бив… Ти це врахуй. Ми не жандарми. На нас народ дивиться як на Радянську владу, і це завжди треба пам'ятати. — Він підвівся і пересів до столу. — Тепер так… Роботи буде багато. І вдень, і вночі, і без недільних днів: контрреволюція свят не справляє. Оскільки в тебе вже є досвід, підеш у відділ військових справ і боротьби з шпигунством. Начальником у тебе буде уповноважений Величко. Він зараз на операції, так що зустрінешся з ним завтра. Сьогодні відпочивай, влаштовуйся… Чоботи замов. Спитай у Фельцера, він тобі шевця порадить.

— Уже порадив.

У двері просунулася голова чергового.

— Прийшов Філіппов.

Олексій підвівся.

— Посидь, якщо хочеш, — сказав Брокман, — звикай до обстановки. Цей Філіппов — начальник авіаційного загону. Потрібна людина, але фрукт…

Він не договорив. Філіппов увійшов у кімнату…

НОВІ ЗУСТРІЧІ

З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.

— Філіппов прибув, — доповів він.

— Здрастуй, сідай, — сказав Брокман. — Це Михальов, наш співробітник.

Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.

— Що в тебе там вийшло з Ісаковим? — спитав Брокман.

— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.

— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…

— Це чому ж?

— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.

— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

— Нікуди! Я наказ скасовую!

— Не маєш права, товаришу голова.

— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.

— Тобі всюди зрадництво ввижається!

— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?

— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…

— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.

— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.

— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, — я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком — черговим.

— В порядку? — поцікавився той.

— В порядку. Працюватиму у вас.

Черговий простягнув руку.

— Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фоміи. — І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: — Ну. як тобі наш голова?

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець. — Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш, — Адамчук, — шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. — Уповноважений по бебе[4], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

— Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван