Андрій Анатолійович Кокотюха - Колекція гадів

— Краще навіть не так, — гойднула головою Клава. — Хто знає, вернеться пощипаний викрадач із підмогою чи ні. Місцевий тут, як я розумію, Денис?

— Можна сказати й так, — погодився Черненко.

— Тому заховайте мене десь в іншому місці. А потім самі дзвоніть панові Коцюбі, все розкажіть, хай мене забирає. Раз погодилися бути свідками, то давайте вже доведемо все до кінця. Чесне слово, — заторохтіла вона, вловивши вагання в очах Білана, — подзвоніть банкірові, і за дві, максимум три, години мене тут вже не буде.

Максим глянув на приятеля.

— Де ми і правда можемо її переховати на трошки часу?

— За селом, нижче по течії річки, старий сарайчик є. Колись там пристань була, — згадав Денис. — У сарайчику ніхто особливо не товчеться. Там нема нічого, дах і стіни. Годиться?

— Мабуть, — промовила Клава. — Все одно вибирати нема з чого. І думаю, ви самі розумієте: до вашого знаменитого сарайчика треба пробиратися городами.

11. Дивна сімейка

Так і зробили.

Обережно, наче контрабандисти, пробралися вони городами на край села. Добре хоч, не довелося далеко пхатися: баба Галя жила ближче до околиці. Вийшли просто до піщаного берега річки. Там ще гралася дітвора, а далі, в холодку, засідали тітоньки й бабусі. Прийшлося оминати ще і їх, скрадаючись прибережними кущами. Один раз налетіли на козу, вона мекнула, і всі троє принишкли: все, зараз рогата худобина їх викаже. Нічого, обійшлося. На козяче мекання довкола ніхто уваги не звертав.

Нарешті попереду замаячив омріяний сарайчик. Справді, переконався Максим, розвалюха: старі дошки стін на чесному слові тримаюся на стовпах, дах — взагалі умовний, там навіть толком від дощу не сховаєшся. Правда, дощу не було і не передбачалося. Спека лише трошки спадала ближче до води. Словом, затишку ніякого, зате ніхто вже точно не зміг простежити маршрут трійці змовників.

Від кущів до сарайчика — відкритий берег. Денис рвонув по незахищеній місцевості, пробіг половину дороги, кинувся на траву животом, принишк. За мить зробив другий, фінальний ривок, і вже махав їм з укриття.

— Так всім обов'язково робити? — поцікавилася Клава.

— Давай, дій, як чемпіон, — Максим легенько ляснув її по спині.

Клава вирішила не падати, а просто перебігти по берегу. Білан теж вирішив не викаблучуватися, не бачив у цьому особливого смислу. Це Черненка захопила гра в рейнджерів. Його самого поки що цікавила інша гра. Вірніше, йому дуже хотілося дізнатися, чому довкола спроби викрадення нерідної доньки київського мільйонера все так складно закрутилося.

Мабуть, таки треба поставити цьому панові Коцюбі при зустрічі пару запитань.

— Все в порядку, можете мене тут залишати, — сказала Клава, прилаштувавшись у кутку на уламку фанери, знайденому на втоптаній земляній підлозі.— Ага, ще одне: взагалі нічого не кажіть вітчиму про мого батька. Ви не знаєте наших сімейних розкладів, так буде краще. Мене викрали, я втекла, ви допомогли, мене переслідували, ви надали притулок, на нас напали, ви відбилися і подзвонили. Більше нічого, добре? Решту питань я сама вже якось залагоджу.

— Нехай, — втомлено знизав плечима Білан. — Ці всі сімейні таємниці і причуди багатих мені під кінець дня ось де вже сидять, — він чиркнув себе ребром долоні по горлу.

— А мені отут, — Черненко поплескав себе по потилиці. — Тільки знаєш, чувак, давай все одно з нього якусь копійку преміальну скачаємо. Самі просити не будемо, — поспішив він запевнити приятеля, — та якщо даватиме — чого не брати?

— Побачимо, — зітхнув Максим. — Гаразд, Клавко, диктуй номер.

Дівчина назвала потрібний порядок цифр. Максим приставив трубку до вуха. На тому боці відгукнулися вже після другого сигналу.

— Слухаю! Хто це? — вигукнув різкий чоловічий голос.

Максим мало не впустив трубку — так голосно говорив його співрозмовник. Здавалося, він своїм голосом штовхає слухавку зсередини, і Білан готовий був повірити — таке можливо.

— Ну? Знову мовчимо? — квапив голос.

— Я... гм... Мені потрібен пан Коцюба. Роман, — чомусь додав Максим. — Вибачте, по-батькові не знаю.

— Васильович, — почулося у відповідь. — То хто це?

— Мене звуть Максим Білан. А зі мною ще Денис Черненко, — для чогось додав він, а потім не втримався від ще більшої дурниці: — Ми тут в одному селі. Воно Зозулясте... Називається так.

Нічого дивного в тому, що він розгубився. За своїх тринадцять з половиною років Максим Білан ще жодного разу не розмовляв зі справжнім мільйонером.

— Слухай, що там відбувається? Це такі жарти у вас? Яке зозулясте село?

— Я дзвоню на прохання Клави Король, — чомусь у хлопця не повернувся язик назвати її ні пасербицею, ні дочкою.

— Де вона? — від крику праве Максимове праве вухо, до якого він притиснув трубку, на мить заглухло: — Що з нею? Жива?

— Раз просила подзвонити, значить жива, — тепер Білан нарешті взяв себе в руки. — По телефону не хочеться, ми все пояснимо при зустрічі.

— Де вона? В смислі, де ви всі?

— Кажу ж — село називається Зозулясте. Полтавська область, Хорольський район...

— Ясно. Там якесь поле є?

— Поле? — Максим знизав плечима, глянув на Дениса: — Тут десь поле є?

— Для чого йому? — здивувався Черненко. — За селом оно велике поле, по той бік річки...

— Взагалі я не місцевий. Ось товариш біля мене стоїть і каже — поле є. Поля кругом є, — для чогось бовкнув він.

— Розберуся. За годину будьте на тому вашому полі. Телефон не загубіть, партизани.

Трубка загула. Білан подивився на неї, покрутив у руках, замислено натиснув відбій. Тоді глянув на Клаву.

— Твоєму банкіру для чогось знадобилося поле.

На якусь мить у очах Клави блиснули вогники, після чого обличчя набуло звичного вже їм похмурого і одночасно стурбованого вигляду.

— О, це на нього схоже. Як я почула, це десь тут поруч?

— Тут, але не поруч, — поправив її Черненко.

— І він звелів вам там бути? То біжіть. А я тут почекаю. Забагато честі — в обійми йому кидатися.

Максимові уже починав уриватися терпець. Помітивши це, Денис схопив його за лікоть, мало не силою виштовхав із сарайчика. Клава тим часом зручніше вмостилася на фанерці, зіперлася на благенькі дошки, примружила очі й приготувалася