Стівен Кінг - Острів Дума

не такий. Тиробиш все, що вирішив зробити, — насупила брови Ілса. — Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.

— Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?

— Ну, я розповім тобі ще дещо, — сказала Ілса, підібравши губи. — У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному — мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається дідусь, і бла-бла-бла — але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! — Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, гадаю, якщо навіть цей святий Джонс піддурить її, з нею все’дно все буде гаразд.

Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подолала довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.

— Не будь такою суворою до матері, о’кей?

— Тебе навіть не хвилює те, що...

— Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.

Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспиться, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні — я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні — в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.

Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.

— У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

— Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»[79].

— 48-й номер — це Торії Гантер[80], — відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.

— Якого він кольору, в релігійному сенсі?

— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.

Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.

— Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds[81]. Чув би ти його, він співає, мов янгол.

— Не маю сумнівів, — погодився я.

Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.

— Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?

— Більше, ніж ти собі можеш уявити, — запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.

— 10 —

У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк — це саме те, про що мені мріялося! — я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя дочка не поїде.

Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сонця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?

— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.

— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»

Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».

—