Стівен Кінг - Острів Дума

перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? — й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел[73]), але таки непогано.

То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз»[74]. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves[75], але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово

ZALES

внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.

Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.

Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.

Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...

— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?

Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — подумалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?

Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив

колібрі

Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.

Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.

Нарешті я усвідомив, що затуляю — о так, авжеж — собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Думка, що я ледь не поїхав глуздом — чорт забирай, та я ж ледь не сконав — залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.

— 9 —

Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяяла у вицвілих джинсах і в майці університету Браун[76], і я не розумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред терміналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помічаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса[77]), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.

— У тебе чудовий вигляд, татусю, — сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. — Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-парку[78]. Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Правда ж, Джеку?

— Тобі краще судити, — посміхаючись, відгукнувся Джек. — Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.

— Я в порядку.

Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.

— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.

— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?

— Так.

— А твоя мати?

— А ти сам як гадаєш, тату?

— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.

— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?

— Ні, люба, це зворушливо.

Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоївся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.

— Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на богословському факультеті — ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.

— Це чудово, люба, — сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.

«Тільки не кохай його аж надто дуже, — думав я. — Не занадто дуже. Тому що...»

Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.

— Що? Що не так?

Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?

— Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.

— Ти прийняв свої заспокійливі пігулки?

— Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмовитися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.

— Тату, це чудово!

— Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.

— Ти