Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

назбирати неподалік. Багаття подиміло кілька хвилин – й схопилося полум’ям. Наче й не було з чого, проте вогонь тримався.

Роман стягнув берці, звільнився від шкарпеток – ноги парували. Пройшовся босий, із задоволенням відчуваючи, як похрускує під ступнями сухий мох. Витрусив уміст речмішка: їжі не залишилося ані крихти. Після двох діб просування вперед, даремних спроб з’ясувати, де він є, голодний та знесилений, він ладен був з’їсти що завгодно. Сухарі та сушені яблука давно закінчилися, дорогою він їв кукурудзу та незріле насіння соняшника, згодом не зустрічав жодної поживи.

Лютий голод поглинув почуття бридливості, воно зникло. Він спробував пожувати блакитний мох, що видавав апетитне хрумтіння. Гіркий. Зауважив якийсь порух неподалік. Жаба. Знову жаба. Повільно суне, не звертаючи на нього уваги, ще мить – і сховається у кам’яній ущелині. Він встиг накинути на неї порожній речмішок. І знову хтось інший, не він, потрапив у фільм – і з того, і з цього боку екрану одночасно – у напрочуд реалістичний 3D-фільм з дивовижними спецефектами. Він спостерігав за тим, що відбувається, усі глядацькі відчуття максимально наблизилися до справжніх. Рельєфна слизькість жаб’ячої шкіри. Холод сталевого леза ножа. Риплячий звук патичка, що проштрикує оббіловану рожевість м’язів крихітних лапок. Нарешті, нарешті – духмяний запах підсмаженого м’яса, від якого судомить порожній шлунок… І смак, розкішний смак, щось середнє між смаком курчати й риби.

Це було місце сили. Без сумніву – воно. Роман наче не води з річечки напився, він немов увібрав у себе її надійну чистоту, шкірою всотав відживлюючу силу вечірньої роси. Не жаб’яче м’ясо умить проковтнув, а поповнив комори внутрішніх запасів енергії для невтомних подорожніх. Йому було тепло, бо камені тут тримали силу сонця. Увесь простір навколо надимався живим духом, бринів музикою нічних коників, повнився пахощами степових трав. Скелі та гранітні брили набули обрисів реальних істот. Він бачив гігантську снулу жабу, їй не загрожував жоден хижак, ні звір, ні людина. Під нічними зорями тулилися одне до одного ведмедиця з ведмежам, вони теж були у безпеці. Роман почувався під невидимим захистом. За щитом кам’яної печери. Але й ще чогось значно більшого, бо його затуляли від усіх вітрів та усіх небезпек дві гряди, Східна й Західна. Берегли його спокій, відновлювали його сили. Він заряджався від могутнього невидимого джерела.

Йому наснився Дик, він знову провадив його замінованим полем, обминаючи розтяжки, а коли вивів у безпечне місце, повернув назад. Роман спостерігав, як миготить його спина і хвіст, аж поки собака зник, пірнувши у соняхове поле.

…Віддалік, в арці кам’яних воріт, спалахнули перші промені сонця – Роман вибрався зі свого рятівного грота, звільна піднявся на гостру гору – невисокий кам’яний горб, метрів сто заввишки. Із вершини відкрилася прозора акварель нового дня, що тільки народжувався. Роман обвів поглядом цю диво-країну, всіяну діамантовими бризками, вдихнув повітря на повні груди. Край рожевого каменю тулився до рудого носака його збитого берця. Той бік валуна, що дивився на захід, укривали якісь візерунки. Спочатку було подумав – візерунки плаского моху, а тоді придивився – ані мох, ані лишайник, а викарбувані у камені письмена. У центрі послання – тризуб, його чіткий малюнок, який ні з чим не сплутаєш. У кам’яній безлюдній країні в азовському степу, на вершині гори, на рожевому камені, серед зашифрованих давніх знаків, що їх неможливо прочитати, він бачив тризуб.

Тепер він знав, у якому напрямку йому вирушати, знав, що більше не доведеться кружляти. Блуд, що вчепився у нього два дні тому, відпав від ніг, як грудка дорожньої висхлої глини. Сьогодні він вийде до своїх.

Він уже майже не шкутильгав, однак прислухався до кожного звуку й крутив головою навсібіч, не втрачаючи пильності. Кам’яна місцина залишилися за плечима, він просувався вздовж доріг, помічаючи, як на узбіччі почали траплятися розбиті ділянки, воронки від снарядів, обгорілі дерева без верхівок.

Віддалений собачий гавкіт. Роман спинився, прислухаючись, – й рушив далі, на звук, раз по разу присідаючи й вичікуючи. Намагався триматися ближче до поранених акацій.

Це був блокпост: розбитий, спалений кістяк вантажівки, кілька бетонних плит, жовто-блакитний прапор.

– Гей, – хрипло гукнув Роман, встаючи на повний зріст, – хлопці! Свої!

Невидимий собака зайшовся хриплим гавкотом.

– Свої, хлопці!!!

Голос його затремтів. Мало що лишалося, аби сльози викотилися на очі.

– Ану руки вгору! – жорстко відповіли йому з-поза мішків з піском. – Руки вгору, сказав! Різкий рух – стріляю без попередження!

2

Від «Ми тобі не віримо» до «Ось твій батальйон» – відстань у кілька днів. Довгі години очікування під замком, повторення не раз говорених пояснень, чому не зі своїми, і де був, й що робив. Навіть одна незначна бійка трапилася у штабному бліндажі, фактично на допиті. Точніше – шарпанина, не бійка, бо нерви не витримали. Можна ж було усе з’ясувати одним коротким телефонним дзвінком, а не кидати зневажливе: «А може, ти усе вигадав, ге?» Такий собі чистюх, у новенькій формі, прискіпувався-прискіпувався, а тоді каже: а що ж тебе, голубе, може, до нагороди представити за перебування у полоні? Чи як ти думав? Може, ти там геройствував, а ми не знаємо, то розкажи, не приховуй. Роман йому: у полоні героїв немає, може, колись й тобі доведеться це перевірити, тоді знатимеш. Ну й зчепилися…

Усе повторюється, наче ходіння по колу. «Який батальйон?» – Роман сказав. – «Чому тут?» – Роман сказав. І так знову й знову, з усіма подробицями. Який батальйон? Чому тут, а не зі своїми? Чи йому відомо, що їх передислоковано під Донецьк? Чому він тут?

Хоча, якщо подумати, що ж тут дивного? Він теж би не кинувся з обіймами до зарослого брудного чолов’яги без документів, що видибав до блокпоста з боку противника.

А тут ще новина: неподалік Тореза впав збитий малайзійський «Боїнг 777». Тепер не до таких дрібниць, як підозрілий боєць. Уся увага прикута до цієї катастрофи. «От придурки!» – бубонить водій автобуса, звичайної маршрутки, яка тепер працює на армію. Роман їде до своїх разом з бійцями після учебки.

– Мавпа з гранатою! – розводиться водій. – Пасажирський літак! Три сотні людей! Придурки! Звідки у них зенітний ракетний комплекс? Звідки у них «Буки»? Йопересете!..

Усі розмови – лише про «Боїнг», про перехоплені розмови сєпарів зі своїми начальниками, про те, що світ зараз має підтримати Україну – зі зброєю допомогти, із перекриттям кордону, через який тягають усі ті «буки»-«гради», а більше від світу нічого й не треба.

Нарешті Роман чує: «Ось твій батальйон». Тепер