Анні Ерно - Майдан. Жінка

по неділях, вони їздили машиною в село або відвідували родичів. Узимку вона ходила на вечірні служби та провідувала старих. Вона поверталася через центр міста, заходила ненадовго подивитися телевізор у торговельній галереї, де збиралася молодь після кінофільму.

Відвідувачі сходилися на тому, що вона все ще була гарною жінкою. Завжди доглянуте пофарбоване волосся, високі підбори, та з’явився пушок на підборідді, який вона тайкома виводила, окуляри з подвійними лінзами. (Батько спостерігав за цими ознаками старіння, що наздогнали її в цьому віці, хоча вона була молодшою за нього.) Вона більше не вдягала легкі сукні яскравих кольорів, а одягала тільки костюми чорних і сірих тонів, навіть улітку. Щоб їй було зручніше, вона не заправляла блузку в спідницю.

До двадцяти років я думала, що саме я стала причиною її старіння.

Ніхто не знав, що я пишу про неї. Але я скоріше не пишу про неї, а проживаю з нею той час, буваю в тих місцях, де бувала вона при житті. Кілька разів, у будинку, я натикалася на речі, що колись належали їй, позавчора на її наперсток, який вона завжди надягала на палець, покалічений верстатом на канатному виробництві. І відразу мене наповнили спогади про її смерть, я усвідомила, що їй уже тут ніколи не побувати. У таких обставинах «видати» книжку значило остаточно усвідомити її смерть. Бажання послати подалі всіх тих, хто запитував із посмішкою, «коли вийде ваша наступна книжка?».

Навіть мешкаючи далеко від неї, я все ще належала їй, тому що я не була заміжня. Родині, відвідувачам, які розпитували її про мене, вона відповідала: «У неї все ще попереду, які її роки для заміжжя, — і скрикувала, — я не тримаю її. Це життя — мати родину та дітей». Вона затремтіла і почервоніла, коли влітку я сказала їй про свої наміри вийти заміж за студента, що вчиться на дипломата в Бордо, вона шукала перешкоди, висловлюючи недовірливість селянки, хоча вважала, що давно залишила таку поведінку позаду: «Цей хлопець не з наших країв». Потім, побувавши в маленькому містечку, де йшла підготовка до весілля, вона заспокоїлась і навіть здавалася задоволеною, вона не могла сказати, що я виходжу за «робітника». Каструлі та ложки, підготовка до «великого дня», пізніше турботи про дітей об’єднали нас, утворивши нову форму злагоди. Крім цих турбот, між нами більше нічого не було.

У мене й у мого чоловіка був однаковий рівень освіти, ми обговорювали Сартра і питання свободи, ми ходили на «Авентуру» Антоніоні, у нас були однакові ліві погляди у політиці, але ми не були вихідцями одного суспільства. Його батьки не були багатіями, але вчилися в університеті, могли підтримати будь-яку розмову, грали в бридж. Мати мого чоловіка, ровесниця моєї матері, була сухорлява, із гладенькою шкірою на обличчі, з доглянутими руками. Вона вміла грати на піаніно з листа будь-які ноти та вміла «приймати гостей» (тип жінок, яких можна побачити в мильних операх, їй п’ятдесят, на шовковій блузі ряд перлин, «чудово простодушна»).

Стосовно цього світу, моя мати розривалася між захопленням, яке викликали в неї гарна освіта, елегантність і культура, між гордістю, що її дочка стала частиною цього світу, й острахом, що вона не така, острахом помилитися, не бути такою ввічливою. Її міра негідності, частку якої вона перенесла й на мене (можливо, потрібно було ще одне покоління, щоб стерти такі забобони), полягає в цій фразі, що вона сказала мені напередодні весілля: «Добре господарюй, не вистачало, щоб тебе відправили назад». А через кілька років казала про мою свекруху: «Видно, що ця жінка вихована не так, як ми».

Вважаючи, що її не будуть любити як таку, вона сподівалася, що її полюблять за те, що вона дає. Вона хотіла нам допомогти грішми в останній рік навчання, пізніше завжди цікавилася, що б ми бажали мати. Родина чоловіка мала гумор, оригінальність, вони не брали на себе ніяких інших зобов’язань.

Ми виїхали в Бордо, потім в Аннесі, де мій чоловік дістав посаду адміністративного працівника. Розриваючись між заняттями в ліцеї, який був за сорок кілометрів у горах, дитиною та кухнею, я у свою чергу перетворилася на жінку, що їй бракує часу. Я зовсім забула про свою матір, вона була так само далеко, як і моє життя до весілля. Я коротко відповідала на листи, які вона нам надсилала кожні два тижні, і які незмінно починалися з «мої дорогі діти», і в яких вона постійно скаржилася, що так далеко, що не може нам допомогти. Я бачила її двічі на рік, кілька днів улітку. Я описувала їй Аннесі, квартиру, лижну станцію. З моїм батьком вони говорили: «Ви щасливі, і це головне». Коли я залишалася з нею сам на сам, вона чекала від мене розповіді про мого чоловіка і наші з ним стосунки і залишалася розчарована моїм мовчанням на питання, які, напевно, постійно в неї виникали, «чи зробив він її щасливою?»

1967 року мій батько помер через чотири дні після інфаркту. Я не можу описувати ці моменти ще раз, тому що вже описала все у своїй іншій книзі, а це значить, що не буде іншої розповіді з іншими словами та іншою побудовою фраз. Скажу тільки, що я знову бачу матір, яка обмиває тіло мого батька після смерті, одягає його в чисту сорочку, його вихідний костюм. У той же час вона казала йому ласкаві слова, начебто заколисуючи дитину, яку купала й укладала спати. Бачачи її такою, я подумала, що вона завжди знала, що він помре раніше за неї. У перший вечір вона лягла спати поруч із ним. Поки його не віднесли службовці похоронного бюро, вона піднімалася в кімнату провідати його між двома відвідувачами, як вона робила це протягом чотирьох днів його хвороби.

Після похорону вона здавалась утомленою та смутною, казала мені: «Це важко — втрачати супутника життя». Вона продовжувала займатися торгівлею, як і раніше. (У якійсь газеті я прочитала: «Розпач — це розкіш». Книжка, на яку в мене є час і яку є можливість написати, відколи я втратила матір, без сумнівів, теж перетворилася на розкіш.)

Вона більше стала спілкуватися з родиною, годинами розмовляла з молодими жінками в крамниці, пізніше зачиняла кафе, де часто збиралася молодь. Вона багато їла, знову погладшала, стала балакучою, відвертою, немов молода дівчина, розповідаючи мені, що до неї залицяються два вдівці. У травні 68-го вона кричала мені по телефону: «У нас теж передбачаються зміни!» А