Мирослава Горностаєва - Астальдо

того, як fеа вирушить на побачення з Вишнім Суддею… Спитай-но у Вишнього Тулкаса, він-бо на власні очі бачив таких потвор, які нам і не снилися.

— О так, дійсно, — пробурчав Вала, — я бачив в Утумно, що оті потвори виробляли з бідолашними Квенді, яких… Не хочу навіть згадувати… А вони ж не були воїнами, ті Квенді, і не приймали участи у битвах. Рудоволосий правий — іноді це вихід… А перемога твоя, Лауральдо — ти розгромив ворожий загін.

Майтімо підвівся з землі, кинув кілька підбадьорливих слів своїм «загиблим», посміхнувся до Артаніс, котра примудрилася «зостатися в живих» і тепер стояла поруч Лауральдо з переможним виглядом, і пішов, ледь накульгуючи, до свого місця.

- І чого я не змінив лука на меча, — сказав Фіндекано, коли доволі пошарпаний приятель впав на лаву поруч з ним, — ці твої «воїни» не змогли навіть прикрити тобі спину…

— О, це корисна вправа, незважаючи на її сумний кінець, — відповів Руссандол аж ніяк не сумно, — нехай Нолдор відчують, що війна не є поєдинком до першої крові…

— Але ти таки зоставив Лауральдо без головного призу, — мовив Нолофінвіон, радий вже з того, що поразка не зіпсувала побратиму погідний настрій, — ну і вираз обличчя у нього був, коли ти упав…

— Щоб Нельяфінве Феанаріон та здався? — засміявся Майтімо, — не дочекаються… Та ще кому — трьом друзям дитинства і дівчиську Артаніс…

Тим часом на полі лаштували мішені для лучників, і Фіндекано підвівся з місця.

— Сподіватимусь на твою перемогу, — напутив його Руссандол.

Оскільки луки були більш звичною розвагою Ельдар, то серед тих, хто змагався за першість, було багацько Телері і навіть кілька Ваніяр. Судив змагання Вишній Ороме, який і визначив нарешті трьох кращих — Фіндекано, Туркафінве та невідомого юнакові Ельда з народу Телері.

Трійця переможців тепер мала довести свою вправність в стрільбі по більш складним мішеням — підвішеним на мотузі кільцям. Вони мусили пронизати стрілами кільця наскрізь, по черзі, перше з них було досить велике, а останнє ледве пропускало стрілу. Принаймні, стріла Вишнього Ороме, котрий перевіряв мішені, застрягла в ній, і Мая-мисливець, помічник Вали, тут таки приніс інше.

Фіндекано був найкращим стрільцем Тіріону, як Майтімо був найкращим мечником. Лук він обожнював, знаходячи в цій грізній зброї певну красу. Мечі здавалися йому необхідними в битві, але загрубими, рани від них мали бути огидними і спричиняти страждання живій істоті. Вправний же лучник мав як позбавити страждань звіра на полюванні, так і не завдавати зайвих мук ворожим воїнам.

Юнак не вперше виходив на змагання перед очима Вишніх. Звання Першого Лучника у нього не раз намагалися відібрати Туркафінве з Куруфінве-молодшим, а також брат Фінарато, юний Айканаро. Та Куруфінве-молодший нині змагатися не міг, а Айканаро вибув на першому етапі. Зате серед кращих з’явився незнайомий Ельда, від якого можна було очікувати чого завгодно. Фіндекано крадькома поглядав на срібноволосого моряка — як тримає лук, як накладає стрілу… Турко, котрий стояв поруч, злісно шипів щось про «цих Телері», яким краще не з лука стріляти, а вилежуватися на теплім пісочку. Нолофінвіон знизав плечима і стиха заговорив з альквалондцем в очікуванні команди стріляти.

Телеро звався Беріоном і був кращим приятелем мечника Тіндоме. Він з захопленням згадував останню сутичку-змагання під керівництвом Тулкаса.

— Наче справжня битва, — говорив він стиха, — Ельдар з Тіріону — чудові мечники.

— Тіндоме теж добре тримався, — щиро мовив Фіндекано, — якби не він, то мій друг вибув би зі змагань набагато раніше…

— О, рудоволосий cano — ваш друг, княжичу? — засміявся альквалондець, — ну і жарт він утяв наостанку… Зіпсував супернику таку перемогу! Ні, я давно говорив всім, хто бажає слухати, що нам теж потрібно вчитися володіти зброєю. Не поодиноким особам — а всім мореплавцям. Часом на островах трапляється таке, що вам й не уявити…

— Чого ж, — мовив Фіндекано, згадавши лилика з багряними очима, — уявляю…

Беріон недовірливо глянув на співбесідника, але не став розпитувати.

— Луком у нас володіє майже кожен, — продовжив він, — а от мечі… Часом кораблі відносить до берегів Ендоре, а там нині неспокійно… Я довго блукав по морях, бував і на тому березі… Довго розповідати…

— Якось навідай мене в садибі Нолофінве, — запросив Фіндекано, — гарна оповідь — як гарна книга.

Беріон позирнув на нього якось дивно, і мовив, усміхнувшись:

— Зайду. Обов’язково… Хвала Вишнім, що деякі чутки є неправдивими. А то я лише нещодавно повернувся до Благословенної Землі, і дехто оповів мені, що Нолдор нині стали такими гордими та пишними, що зневажають свою Телерійську рідню.

— Деякі нерозумні особи, — лагідно сказав Фіндекано, — можливо… Але більшість Нолдор ніколи не скаржилася на нестачу розуму.

Він розумів, що Туркафінве його чудово чує, і вже очікував якоїсь витівки з боку шаленого Феанаріона, але тут Вишній Ороме подав знак стріляти.

Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.

Вишній Ороме сказав з усміхом:

— Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…

Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре — Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.

Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.

— Стріляй, — сказав Ороме, — це твоє полювання…

Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…

Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.

— Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.

— Вибив! — дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, — вибив сьоме!

— Ти