Мирослава Горностаєва - Астальдо

лихе у майбутньому, і нині ходить сам не свій. Хвала Вишнім, що трапилася панна, котра змусила його забути про власне аpacen.

— Панна? — спитав Майтімо, одразу ж розвеселившись, — у Фінарато? Б’юся об заклад, що це срібноволоса Телере з Альквалонде.

- І ти його програв, — сказав Фіндекано з усміхом, — панна родом з Валмару, і я покажу її тобі, коли почнуться танці.

Танці розпочалися невдовзі, і всі лихі пророцтва разом вилетіли у приятелів з голови. Вони від серця насолоджувались виглядом красунь, і сперечалися про те, хто танцює краще — Ваніе, Нолдіе, чи Телеріе. Фіндекано показав другу Амаріе, і Руссандол мовив, що хитрий Інголемо лише прикидається тихим книжником, а насправді…

За танцями відбулися перегони, на яких обидва приятелі вболівали за Арельде. Сестра Фіндекано неслася попереду всіх на вороному коні, що, здавалося, міг обігнати й Нагара, верхівця Великого Ороме. Однак, у князівни Аttea Nosse була гідна суперниця — Артаніс, білий огир якої наздогнав вороного в останню хвилину змагу. Великий Ороме, до котрого звернулися обидві князівни, таки присудив перемогу Арельде. Артаніс же пирхнула і мовила голосно:

— Я візьму своє у змаганнях мечників…

— Боги мої, - сказав Майтімо, позираючи в той бік, де сиділи Валар, — нехай моєю судьбою не буде поєдинок з дівчиськом…

Він підвівся з місця і рушив туди, де герцівники мали кидати жереб. Нолофінвіон запримітив серед бійців Аракано. Брат теж його побачив і несхвально похитав головою. Фіндекано знизав плечима. Про наслідки свого вчинку він намагався не думати. Як і про дивні слова Вайре.

Поєдинки мечників були новою забавою, і тому привернули загальну увагу. Суддею був сам Вала Тулкас, котрий супроводжував кожен вдалий удар голосним сміхом. До Руссандола доля була милостивою, принаймні цього дня — він не потрапив у пару до Артаніс, і не був змушений битися з Аракано, якого щадив би мимоволі з поваги до його брата. Суперником Майтімо був його давній знайомець Еркассе, друг дитинства, а нині — чудовий мечник, який до того ж, бувши з родини Пробуджених, тримався осторонь від сутичок поміж Нолдор.

Аракано пощастило менше — він потрапив у пару до Моріфінве. З Феанаріонів змагалися на мечах двоє — Майтімо та Моріфінве, бо Куруфінве-молодший, який був теж записався до мечників, нині сидів біля своєї панни тихо — Турукано встиг відплатити за свою рану, зачепивши одного з супротивників.

І от тепер доля звела в поєдинку сина Феанаро та сина Нолофінве. Ясна річ, що Фіндекано бажав успіху брату, але не хотів, щоб будь-чия перемога стала приводом до нової сварки.

От кому не пощастило — так це Наренділю… Доля, через посередництво жеребкування, повеліла йому битися з сестрою Фінарато. Навіть не з братом, хоча серед мечників пишався Ангарато, котрий вважався одним із кращих. Всього ж пар було двадцять, і, серед сорока бійців — тридцять і шість Нолдор. Четверо позосталих Ельдар прибули з Альквалонде. Дівчина серед бійців була лише одна — все та ж Артаніс.

Фіндекано не встигав переводити очі з однієї пари на іншу. Він вболівав за брата й побратима, та від усього серця бажав перемоги Артаніс і Ангарато. Окрім того серед мечників був знайомий йому Телеро Тіндоме. Тендітному морякові дістався за суперника високий міцний Нолдо з Міnya Nosse, і Нолофінвіон, піддавшись таки родовій ворожнечі, бажав, аби альквалондець добре провчив спокревеного з Першим Домом воїна.

Зрештою, на полі зосталося лише два десятки розпашілих від бою Ельдар. Майтімо знаходився серед переможців. — його руде волосся було видно здалеку, наче стяг. Аракано стояв поруч цілком задоволений собою — він переміг Моріфінве опісля довгого і тяжкого поєдинку. Ангарато програв, і не кому іншому а Лауральдо, зате на полі зосталася Артаніс. Тіндоме теж був з ними — з чотирьох Телері вдалося виграти лише йому.

Вала Тулкас, котрий давно вже покинув своє місце, і походжав поміж переможців, маючи вигляд білявого здорованя, на голову вищого від усіх присутніх, запропонував продовжити забаву.

— Діти мої, - гуркотів він, — я покажу вам справжню битву. Поділіться на два загони…

Ельдар охоче погодилися, і загони було поділено жеребкуванням. Фіндекано зітхнув з полегшенням, коли побачив, що Майтімо та Аракано не є супротивниками. Жеребок же вказав і cаno,[107] Руссандола та Лауральдо. Артаніс опинилася під проводом Лауральдо, а Тіндоме — у Майтімо.

— Битва, діти мої, - повчав Вала-воїн, — не зводиться до поєдинків… В справжньому бою спершу треба вибивати старших за чином і званням. Для цього надаються лучники… А коли лучників немає — потрібно намагатися вбити cаno, або захопити його в полон. Оце і буде вашим завданням. Переможе те військо, котре першим захопить ворожого командира.

Опісля такого напутнього слова на полі почалося щось неймовірне. Билися всі проти всіх. Майтімо, однак, вдалося вишикувати свій загін клином, і його воїни рушили пробоєм, змітаючи всіх на своєму шляху. Ударів та синців вже ніхто не рахував, окрім Тулкаса, котрий вів рахунок «пораненим» та «убитим». Артаніс, в бойовому шаленстві, прорвалася до Майтімо і накинула йому на голову плаща. Тут таки на рудоволосому воєводі повисло ще троє «ворогів». Фіндекано піймав себе на тому, що скочив на ноги і кричить на весь голос ім’я приятеля. На допомогу Майтімо пробивався Аракано, та першим біля командира опинився Тіндоме, який зісмикнув з нього тканину і відволік на себе одного з супротивників, геройські при тому «загинувши». Майтімо вивернувся від позосталих двох, і знову кинувся до бою.

Тулкас, посміюючись, витягав зі сутички тих, кого вважав «убитими». Врешті, Лауральдо, втративши шістьох воїнів, таки притис до загорожі Руссандола, який зостався сам. Останнім, біля ніг свого керманича, «поліг» Аракано.

— Здавайтесь, княжичу, — сказав молодий Нолдо, розтираючи плече, по якому ковзнув затуплений клинок старшого Феанаріона, — мене поранено, але маю ще трьох здорових бійців…

— А у тебе — дві важкі рани, сину Феанаро, — прогуркотів Тулкас, — отже, гру скінчено. В справжній битві у тебе не було б іншого виходу…

— О, вихід завжди є — зелені очі Руссандола спалахнули хижим блиском, — до Мандосу…

Перш, ніж Лауральдо встиг йому завадити, Майтімо обернув проти свого серця затуплений клинок, вхопившись руками за лезо.

— Шлях мій на Захід хай буде легким, — сказав він з усміхом і доволі вірогідно сповз по загорожі на землю.

— О, лиха сила! — вигукнув Лауральдо, ще в гарячці бою, — самогубство вважається за втечу!

— Якби замість тебе з приятелями, любий друже, — озвався з землі «небіжчик», — переді мною стояло четверо urqui, то я бажав би, щоб вони зжерли моє бідолашне hrоа вже опісля