Пола Хокінс - Дівчина у потягу

ніж кілька років тому, коли кидала візок і вибігала із супермаркету, якщо там юрмилися матусі з дітлахами. Не могла відвідувати ось такі парки, сидіти біля майданчиків, спостерігати, як щокаті малюки скочуються з гірки. Часом, коли настрій був гірше не можна, коли бажання ставало нестерпним, мені здавалося, що я втрачаю розум.

Напевно, так на деякий час і сталося. Того дня, про який мене запитують у поліцейському відділку, я, скоріш за все, збожеволіла. Новина, яку одного разу повідомив Том, щось у мені перемкнула, я покотилася вниз. Точніше сказати — написав: я прочитала це на його сторінці Фейсбуку того ранку. Потрясінням для мене це не стало, я вже знала, що в неї буде дитина, він мені розповів, до того ж я й сама її бачила, помітила ті рожеві фіранки в дитячій кімнаті. Тож я знала, що вона скоро народиться. Але раніше я вважала дитину лише її дитиною. Допоки одного дня не побачила його фотографію з новонародженою дівчинкою: він дивився на неї та посміхався, а під знімком написав: «Ось через що вся ця метушня! Ніколи нікого так не любив! Найщасливіший день мого життя!» Я думала про те, навіщо він це написав — адже він знав, що я це побачу, прочитаю ці слова, вони мене вб’ють, проте все одно написав. Йому байдуже. Батьки опікуються лише власними дітьми. Діти є центром батьківського всесвіту, і лише вони мають для них значення. Більше ніхто не вартий уваги, нічиї більше страждання чи то радість — жодне з цього не є першорядним.

Я розгнівалася. Я збожеволіла від горя. Можливо, хотіла помститися. Можливо, воліла показати їм, що мої страждання — справжні. Не знаю. Вчинила безглуздя.

За дві години повернулася до поліцейського відділку. Запитала, чи можу поспілкуватися з Ґаскіллом наодинці, але він відповів, що наполягає на присутності Райлі під час нашої розмови. Після цього він став подобатися мені трохи менше.

— Я не ломилася до будинку, — запевнила я. — Так, я пішла туди, воліла поспілкуватися з Томом. Двері ніхто не відчинив…

— Тож яким чином ви опинилися всередині? — поцікавилася Райлі.

— Двері виявилася відчиненими.

— Вхідні двері були відчинені?

Я зітхнула.

— Ні, певна річ, ні. Були відчинені затильні двері, ті, що виходять надвір.

— А як ви опинилися надворі?

— Через паркан. Я знала, як…

— Тож ви дерлися через паркан, щоб дістатися будинку колишнього чоловіка?

— Так. Раніше… З тильного боку будинку ми завжди ховали ключі. У нас було місце, де ми ховали ключі, на той випадок, якщо хтось ключі загубить або десь забуде. Але я в дім не вдерлася — не заходила. Хотіла просто побалакати з Томом. Гадала, можливо… дзвоник не працює чи ще щось.

— Це сталося серед біла дня, у робочий день, так? З чого ви вирішили, що ваш чоловік вдома? Ви телефонували, щоб це з’ясувати? — спитала Райлі.

— Господи! Дайте хоча б слово сказати! — заволала я, вона похитала головою і знову посміхнулася тією загадковою посмішкою, ніби знала мене, ніби вміла читати думки. — Я перелізла через паркан, — продовжувала я, намагаючись контролювати силу власного голосу, — постукала в затильні двері, які виявилися частково відчиненими. Ніхто не відчиняв. Я запхала голову всередину, погукала Тома. Знов ніхто не відповів, але я чула плач дитини. Увійшла всередину й побачила, як Анна…

— Місіс Ватсон?

— Так, місіс Ватсон, спить на дивані. Дівчинка лежала у колисці та плакала — насправді сказати, волала, вся почервоніла від натуги. Вона явно вже довго плакала. — Коли я промовила ці слова, мені спало на думку, що слід було сказати, що почула з вулиці дитячий плач, тому обійшла будинок ззаду. Таким би чином моє пояснення не виглядало б настільки божевільним.

— Тож дівчинка плакала, а мати лежала поруч і не прокинулася? — уточнила Райлі.

— Так. — Лікті поліціянтка поставила на стіл, руки зчепила перед ротом, тож я не змогла повною мірою прочитати вираз її обличчя, але я знаю: вона вважає, що я брешу. — Я взяла її на руки, щоб заспокоїти. Ось і все. Взяла на руки, щоб заспокоїти.

— Ні, не все. Оскільки Анна прокинулася, а вас там не було, я не помиляюся? Ви ховалися під парканом, біля залізничного полотна.

— Вона не одразу припинила плакати, — зізналася я. — Колисала її, проте вона все рюмсала, тож я вийшла з нею на вулицю.

— Біля залізничної колії?

— Надворі.

— Ви хотіли заподіяти шкоди дитині Ватсонів?

Я підскочила. Театральний жест, згодна, але я хотіла, щоб вона зрозуміла, аби Ґаскілл побачив: подібне припущення обурює.

— Не бажаю все це слухати! Навідалася до відділку, щоб розповісти вам про того чоловіка! Прийшла сюди, щоб вам допомогти! А ви… у чому саме ви мене звинувачуєте? У чому мене звинувачують?

Ґаскілл залишався незворушним, спокійним. Жестом наказав мене сісти.

— Міс Ватсон, інша… місіс Ватсон, Анна — пригадала про вас, коли ми розпитували сусідів про Меґан Гіпвелл. Повідомила, що ви — в минулому — вели себе дивно, непередбачливо. Пригадала цей випадок із дитиною. Повідомила, що ви виснажили і її, і її чоловіка. Ви постійно турбували їх дзвінками. — На мить він звірився з написаним. — Відверто кажучи, майже щоночі. Що ви відмовлялися змиритися з тим, що ваш шлюб розпався…

— Це неправда! — наполягала я, так воно і було — так, я час від часу телефонувала Томові, але не щоночі — це вже перебільшення. Проте в мене з’явилося таке відчуття, що після всього сказаного Ґаскілл не на моєму боці. Знов відчула, як набігають сльози.

— Чому ви не змінили прізвище? — поцікавилася Райлі.

— Перепрошую?

— У вас прізвище чоловіка. Навіщо? Якщо чоловік кинув би мене заради іншої жінки, я б, гадаю, хотіла позбутися і його прізвища. І, звісно ж, не хотіла б мати одне прізвище зі своєю суперницею.

— Що ж, напевно, я не настільки опікуюсь дрібницями. — А я ж ними опікуюсь! Ненавиджу її за те, що вона Анна Ватсон.

— Гаразд. А каблучка? Каблучка, що висить на ланцюжку у вас на шиї. Це ваша весільна?

— Ні, - збрехала я. — Ця каблучка… це моєї бабусі.

— Невже? Гаразд. Що ж, маю зізнатися, на мій погляд, ваша поведінка свідчить про те, — як і натякала місіс Ватсон — ви не волієте рухатися далі, відмовляєтеся погодитись з тим, що у вашого колишнього чоловіка нова родина.

— Не розумію…

— Як це стосується Меґан Гіпвелл? — закінчила за мене речення Райлі. — Того вечора, коли зникла Меґан, нам доповіли, що вас — жінку з нестабільною психікою, яка до того ж сильно п’є, - бачили на вулиці, де вона мешкає.