Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

з прокуреною залою та чоловічим зібранням. Помешкання було досить широке, велике вікно виходило у двір, бо, на відміну від першої кімнати, не відбивало світла вуличних ліхтарів. Мабуть, кімнату саме для спання в цій частині передбачили за планом — тут тихо й затишно, нехай навіть удень видно не залюднену жваву центральну вулицю, а глуху цегляну стіну. Так принаймні уявляв собі вид Кошовий, бо з власної спальні мав не кращий.

Ліжко стояло вглибині. З обох боків — модерні тумби на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап, прикрашені масивними канделябрами. Товсті високі фігурні свічки оплавили їх, але патьоки воску здавалися своєрідною прикрасою підсвічників. Окремо, на масивному комоді, поруч із годинником примостилася гасова лампа. Але все ж володарка покоїв частіше користувалася електрикою — переступивши поріг, повернула вимикач та зачинила за Климом двері.

Сісти не запропонувала, хоч одне крісло примостилося біля великої шафи для одягу, інше — поруч із комодом. Пройшовши вперед, Магда стала в центрі кімнати, повернувшись обличчям до Кошового й схрестивши руки на грудях. Климові нічого не лишалося, як стати в одвірку, зберігаючи між собою та жінкою пристойну відстань. Не стримався, мовив якомога недбаліше:

— Отже, я отримав запрошення в будуар. Ще й у присутності чотирьох мужчин. Сміливо, пані Магдо. Дуже сміливо. Ви точно не боїтеся за власну репутацію.

— Саме тому, що їх там сидить аж четверо, мені нема чого боятися. І годі пащекувати, Климентію. Не треба.

— Ви називали мене повним іменем раніше, коли хотіли повідомити новини, котрі стосуються мене безпосередньо. Точніше, — він гмикнув, — показати власну поінформованість про мою скромну персону.

— Не така вже й скромна ця персона, якою хоче здаватися, — зазначила Магда.

У голосі далі легенько брязкав метал. І Кошовий зрозумів — вона заведена, насилу стримується, але причина невідома. Нічого, подумав, зараз напевне все проясниться.

— Я слухаю вас, пані Магдо.

— Ні, це я хочу вислухати, чому ви відмовляєтесь допомагати мені.

— Усе ж таки вам. Бо я вже повірив, що ви справді не маєте до цієї історії жодного стосунку.

Магда зітхнула:

— А якщо я особисто зацікавлена в тому, аби чимшвидше прояснити історію з привидом на Валовій? Вашу позицію це змінить?

— Ні. Пані Магдо, у вас багато можливостей вирішити проблему. Комісар Віхура дасть відповідне неофіційне доручення, і…

— Якби я хотіла мати справу з кримінальною поліцією, я б уже все організувала, — перервала його Магда. — Є речі, про які ані комісар, ані директор, ані інші офіційні особи знати зараз не повинні.

— Ага. То, виходить, до мене така довіра. Як кажуть у Львові, файно дякую, пані Магдо.

Її очі метнули тонкі гострі блискавки.

— До вас довіри ще менше, пане Кошовий. Віднедавна.

Зізнання заскочило Клима зненацька, й він навіть не знайшов негайної відповіді. Замість того обмежився простим:

— Чого це так?

— Зараз поясню. А ви послухайте й зробіть для себе висновки. Бо якщо після того, що почуєте, далі стоятимете на своєму, це означатиме — мої підозри справді дуже близькі до істини.

— Ваші підозри? Стосовно мене?

Магдині пальці вибили тихий дріб на схрещених руках.

— Ви ж не забули Адася? Пана Адама Вишневського, котрий минулого року раптово виїхав зі Львова у Трускавець, аби влаштувати там свою хвору сестру Ядвігу. Ви зустрічалися на поминках адвоката Сойки.

Кошовий не знав, у чому загроза. Він просто відчув її.

Віко сіпнулося сильніше, ніби підтверджуючи й водночас попереджаючи про небезпеку.

Адам Вишневський був закоханий у Магду Богданович. Чи були вони коханцями, Клим не знав та й гнав від себе такі думки чимдалі. Принаймні, майнуло зараз, якщо в них щось і було, то не на цьому ліжку. Бо минулого року, в розпал історії з убивством Сойки, готель «Жорж» саме ремонтувався й перебудовувався відповідно до вимог панівної сецесії. Тож де саме жила Магда в ті дні, Кошовий не уявляв і навіть не переймався тим. Проте заручини було розірвано — й саме на Климову вимогу.

Бо іншого виходу для Адама Вишневського, ніж поїхати зі Львова, розірвавши стосунки з без п’яти хвилин нареченою, Кошовий запропонувати не міг. Адже саме близький друг Магди убив адвоката Сойку. Тільки збіг обставин сприяв тому, що у вбивстві звинуватили іншу людину, котрій насправді було все одно, скільки злочинів на неї повісять — під час вуличної сутички російський терорист Ігнатій Ярцев, котрий мав тісні стосунки з Сойкою, зловив кулю. Навішування на росіянина всіх собак влаштовувало абсолютно всіх, починаючи з директора поліції й завершуючи президентом міста. Тож якби не бажання самого Кошового перевірити всі свої підозри й докопатися до істини, Адам Вишневський не проявив би себе.

Але він прийшов убивати Кошового серед ночі як єдиного, хто розкрив його таємницю. Він мав причини звести рахунки з Сойкою, котрий, як устиг минулого року остаточно переконатися Клим, перетворився на цілковито безпринципного негідника. Тож не сумував за ним. Навпаки, чудово розумів мотив Вишневського. Бо завдяки Сойчиним зусиллям, помноженим на дурну політичну доцільність, виправдали ґвалтівників Адамової меншої сестри Ядвіги.

Та сам Кошовий не мав жодних причин, аби доз волити лишитися у Львові людині, котра в будь-який момент може повторити спробу вбити того, хто знає її таємницю. Тож глупої ночі в помешканні Клима на Личаківській, практично на тому місці, де Вишневський убив Сойку, в присутності Йозефа Шацького чоловіки домовилися між собою.

Магда ніколи не дізнається про те, що Адам — убивця, нехай він і вбив негідника. Вишневський розірве з нею стосунки й надовго, як не назавжди, залишить місто.

— Так, я пригадую його, — спокійно відповів Клим. — Ми після того поминального обіду на Вірменській більше не зустрічалися. Що з ним сталося?

— Нічого. Далі опікується хворою сестрою, займається різними справами в Трускавці, не бідує. Чоловік із його здібностями завжди знайде, до чого себе застосувати, — мовила Магда. — Але мені відтоді й дотепер все ж не дає спокою поспіх, із яким пан Адась забрався зі Львова. Й зовсім недавно я дещо дізналася.

— Не тягніть інтригу, пані Магдо.

— Чому ж? Вона без того надто довго триває, нехай ще потягнеться. Йозеф Шацький, той кумедний, метушливий і надміру цікавий доктор із Кракідалів, — ваш колега, чи не так?

— Цілковита правда. Пан Шацький від самих перших днів мого приїзду до Львова став кимось на кшталт мого янгола-охоронця. Не знаю, що саме потягнуло його до мене в той час. Та якби не він, було б мені в чужому місті без даху над головою та ламаного крейцера в кишені зовсім непереливки.

— Комісар обмовився — в будинку