Дарина Гнатко - Проклята краса

кусника хліба чи то сала, її невдоволена пика, що майоріла постійно перед очима, — як усе це дратувало та сердило, відбираючи сил набагато більше, ніж важка робота.

Ось так повільно та нудно минуло два тижні. Гребенко потрохи забувався, той болісний потяг до нього, те, що було недозволеним та неправильним, поступово відходило в минуле, забувалось, полишаючись у серці незначним спомином, розчаруванням та легким жалем. Не судилось. Мама мала рацію, коли казала, що полишить її туга, що це ще не справжнє кохання, а так, захоплення, пристрасть та потяг. І зараз, у вимушеній розлуці з ним, Ганнуся розуміла це несподівано гостро і навіть раділа. Натомість її не полишали думки про того дивного дядькового сусіда, Дмитра Михайловича.

Ганнуся швидко йшла вулицею з крамнички із хлібом, бо дядько Данило влаштовував увечері гостину на честь свого день народження, тому роботи в Ганни було по самі вуха, стільки наїдків потрібно було приготувати, і думала вона зовсім не про Павла, а про того майже незнайомця….

— Ганнусю! Ганнусю!

Голос, що пролунав за спиною, був таким несподіваним, що вона аж спіткнулась, а потім повільно обернулась. За її спиною стояв Гребенко.

Серце тільки на якусь мить схвильовано відгукнулось на несподівану появу сільського агронома, а потім стихло, поступившись спокоєм.

— Здоров була, Ганнусенько, — вишкірився у сліпучій посмішці Гребенко, і їй здалось, що ще мить і він кинеться до неї, аби вхопити в свої міцні обійми — це бажання відверто горіло в його очах — але він втримався, тільки взяв її за руку, стиснув міцно в своїх долонях.

— Як… як ви знайшли мене? — нарешті змогла запитати Ганнуся, не спускаючи з нього здивованого погляду.

Гребенко засміявся.

— Та Митька вмовив насилу, щоб розказав, куди тебе з Яковичем відвозив. Упертий він та й батька твого боїться, але все одно сказав, дай йому здоров’я.

Ганнуся помовчала. Вона б мала радіти, але радості не було. Зовсім нічого не було, вже ніяких почуттів до нього, переболіла, певне.

— Не треба було вам приїжджати, — сказала вона тихо, висмикуючи руку з його долоні та відступаючи на крок назад.

Він нахмурив брови.

— Чому?

Ганнуся зітхнула, а потім прошепотіла:

— Галина…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Тебе все ще хвилює ця клята Галька?

— Звісно що хвилює. Вона ж ваша дружина.

Павло помовчав, важко дихаючи та кидаючи на Ганю виразні, палкі погляди, у яких яскравим полум’ям горіла пристрасть, а потім промовив:

— Ганю, я багато думав увесь цей час, що тебе не було в Пирогах, думав за життя своє, котре зіпсувала ця жінка, і зрозумів, що мені просто набридло, набридло мучити себе, проживаючи з нею найкращі дні свого життя. — Він помовчав, а потім рішуче випалив: — Я так більше не можу, серденько, я йду від Галини.

Ганнуся застигла.

— Як… йдете?

Він усміхнувся.

— А ось так, просто йду геть від неї, йду до тебе, Ганю, куди б ти мене не покликала за собою.

— Але… але ж це неможливо, — ледь чутно вимовила Ганнуся, відчуваючи, що немає в неї радості від цих його слів.

Павло кинув на неї гострий погляд.

— І чому ж це неможливо?

— Діти… Петрик і ненароджене дитя…

Гребенко роздратовано махнув рукою.

— Ганю, я благаю тебе, досить. Я ж від дітей не відмовляюся, буду їм завжди допомагати, підтримувати, але зрозумій одне — я більше не можу жити з Галиною. Ти не знаєш, яка то мука проживати з нею кожен день, яке то пекло терпіти її дурний характер. — Він знову взяв її маленьку ручку в свої великі долоні й ніжно погладив. — Не супереч мені, Ганю, я все одно тепер від свого рішення не відступлюся. Я і до Пирогів більше не повернуся, приїхав сюди з речами, є в мене в місті один товариш, поки в нього поживу, а там на роботу влаштуюся, і піде в нас життя. — Павло всміхнувся Ганнусі, та вона на усмішку не відповіла. — Ну ж бо, Ганнусю, що ж ти мовчиш? А чи не рада?

Вона кинула на нього розгублений погляд.

— Не рада, — прошепотіла чисту правду, бо й справді не була рада з того, що Гребенко покинув Галину.

Гребенко недовірливо звузив очі.

— Ганю, що ти таке кажеш?

— Правду.

— Та яка це, в дідька, правда? Я летів сюди, уявляючи, як зрадієш ти. Невже для того я все покинув, аби почути ці слова…

— Я вас про це не просила, — перебила його палку річ Ганнуся. — Я вам ще в Пирогах сказала, що не може між нами нічого бути, я не піду на те, аби розбити чужу родину, не так вихована, ви вже вибачте мені.

— Ти сама не знаєш, що говориш, — заперечив Гребенко, похитавши головою. — Я розумію, ти здивувалась, усе це так несподівано, але я згоден почекати, дати тобі час, аби ти звиклась, оговталась…

Він не договорив, тому що сонливу ранкову тишу двору порушило гарчання мотору й у двір повільно вкотилась велика чорна автівка. Ганнуся вмить впізнала її, ту, під колеса якої ледь не втрапила в перший день свого приїзду. Перед очима враз виникла висока та ставна постать у формі, пронизливий та пильний погляд уважних темно-сірих очей під стрімкими чорними дужками брів, і серце стислось. Її рука так і зосталась в долонях Павла, коли машина м’яко загальмувала на відстані двох чи трьох кроків від них. Ще мить, і задні чорні дверцята відчинились. Застигнувши на місці від незрозумілого та недоречного хвилювання, Ганнуся зачаровано спостерігала, як із темного нутра автівки з’являється він, дядьків сусіда, повільно випростовуючись перед ними з Павлом на повний зріст. Уважні темно-сірі очі за коротку мить охопили пильним поглядом спочатку високу постать Гребенка, потім зніяковілу Ганнусю, їхні переплетені руки…. А Ганнуся затамувала подих, помітивши, як спалахнули ці очі, а дуги брів склались у пряму та невдоволену лінію. Серце пронизливо занило, незрозумілим чином відгукуючись на цей погляд, який не мав би хвилювати її жодним чином, але ж хвилював. За ці два тижні вона не зустрічала його жодного разу, але забути не забувала, згадуючи кожного дня, думаючи про нього. І як напружилась вона, коли днів через чотири дядько завів про нього розмову за вечерею. Тоді вона взнала, що він майор, начальник дядька Данила, живе в квартирі поряд з ними, нещодавно розлучився з дружиною, яка йому зраджувала. Дядько також згадав про відрядження до Києва, в яке він відбув у той день. І ось зараз він, певне, повернувся. Повернувся й тепер стоїть перед нею поряд з