Стівен Кінг - Кінець зміни

Холлі підводить голову.

— У гаражі теж є позначка Z. Вирізана на дошках між дверми. Білл бачив. І «заппіт» також на цю літеру починається.

— Так, — каже Іззі. — А в прізвищах Кеннеді й Лінкольна однакова кількість літер[19], і це свідчить про те, що їхній убивця — той самий чоловік!

Ходжес тихцем позирає на годинник і бачить, що йому скоро час іти, і це добре. Крім того, що Холлі засмутилася, а Іззі розізлилася, зустріч нічого не дала. І, певне, не дасть, бо він не збирається казати ні Пітові, ні Ізабель про те, що під ранок побачив на власному комп’ютері. Ця інформація мала б пожвавити процес розслідування, але він його не квапитиме, доки не розвідає дещо сам. Він не хотів би, щоб Піт із нею возився і щось наплутав, але…

Але ж він може. Бо ретельність — погана заміна вдумливості. А Іззі? Вона зовсім не хоче відкривати банку з черв’яками — оцими всіма загадковими листами й незнайомцями з дешевого детективу. Принаймні не тоді, коли смерть у будинку Еллертон — уже на першій сторінці сьогоднішньої газети, разом із повною ретроспективою того, як Мартіна Стовер стала паралізованою. Не тоді, коли Іззі чекає наступного кроку кар’єрними сходами щойно після того, як її напарник вийде на пенсію.

— Підіб’ємо підсумок, — каже Піт. — Сприймаймо це як убивство із самогубством. А ми рухаємося далі. Ми повинні рухатися далі, Керміте. Я йду на пенсію. Із залишиться з купою справ і на якийсь час без напарника, дякуючи цим ідіотським скороченням бюджету. Оце-о, — він показує на два пакети, — воно доволі цікаве, але не впливає на зрозумілість того, що сталося. Хіба що ви вважаєте, що це все підлаштував якийсь майстерний злочинець? Отой, на старій машинці й у куртці, заклеєній маскувальною стрічкою?

— Ні, я так не вважаю. — Ходжес згадав дещо, що Холлі вчора казала про Брейді Хартсфілда. Вона вжила слово «архітектор». — Я вважаю, що ви правильно розумієте. Убивство із самогубством.

Холлі кидає на нього короткий погляд — неприємно вражений і здивований, а потім знову опускає голову.

— Але ти дещо зробиш для мене?

— Якщо зможу, — відповідає Піт.

— Я пробував увімкнути пристрій, але екран не світиться. Може, батарейка сіла. Я не хотів відкривати те місце, де батарейки, — бо якраз там і можуть бути відбитки пальців.

— Я подбаю, щоб їх там зняли, але сумніваюся…

— Так, і я теж. Але мені дійсно хотілося б, щоб один з ваших кіберспеціалістів увімкнув його і перевірив, що там за ігрові додатки. Раптом там щось незвичайне.

— О’кей, — каже Піт і трохи совається на сидінні, коли Іззі закочує очі. Ходжес не певен, але в нього складається враження, що Піт штовхнув її ногою під столом.

— Мені час іти, — каже Ходжес і тягнеться до гаманця. — Учора пропустив зустріч. Другої не можу пропустити.

— Ми розрахуємося, — каже Іззі. — Після того, як ви принесли нам такі цінні докази, це просто дрібниця.

Холлі щось ледь чутно шепоче. Цього разу Ходжес сумнівається, навіть добре знаючи Холлі, але гадає, що вона промовила: «Сука!»

20

Надворі Холлі натягує на вуха немодну, але чимось дуже симпатичну мисливську шапочку і засовує руки в кишені куртки. Вона не хоче на нього дивитися, просто іде до їхнього офісу в сусідній квартал. Ходжес поставив машину біля їдальні, але він біжить за Холлі.

— Холлі!

— Ти бачиш, як воно є. — Вона пришвидшує крок і не озирається.

Біль у животі повертається, Ходжес задихується.

— Холлі, зачекай! Я не встигаю за тобою!

Вона озирається, і він з тривогою бачить: її очі повні сліз.

— Ну там же є щось більше! Більше, більше, більше! А вони хочуть просто замести це під килим, і навіть я розумію причину. Причина в тому, що Піт хоче спокійного пенсійного вечора без оцього над головою — так, як ти пішов із «Мерседесом-кілером». А газети з цією подією не надто носитимуться, але ж ти знаєш — це щось більше, я знаю, що ти знаєш, і я знаю, що тобі треба отримати свої аналізи, і я хочу, щоб ти їх отримав, бо я так хвилююся, — але ці нещасні жінки… Просто не уявляю… вони не заслужили на таке… на те, щоб їх отак закопали…

Вона врешті змовкає, тремтить. Сльози замерзають на її щоках. Він нахиляє її обличчя, щоб вона подивилася на нього, знаючи, що вона відсахнулася б, якби до неї так доторкнувся хтось інший. Так, навіть Джером Робінсон, а вона любить Джерома, напевно, відтоді, як вони удвох виявили програму-привида, яку Брейді залишив у комп’ютері Олівії Трелоні, — ту саму, що штовхнула бідолашну жінку за грань і спричинилася до того, що вона вжила свою смертельну дозу.

— Холлі, ми ще з цим не закінчили. Власне, ми, здається, на самому початку.

Вона дивиться йому просто в обличчя — такого вона собі теж більше ні з ким не дозволяє:

— Що це значить?

— Дещо нове випливло, тільки я не хотів казати Піту й Іззі. Навіть і не знаю, що, в біса, про це думати. Зараз не встигну тобі розказати, але приїду від лікаря — і все розповім!

— То добре, чудово. Тоді їдь. І хоча я й невіруюча, але помолюся за твої результати. Адже молитва не завадить, правда?

— Не завадить.

Він швидко її обіймає — Холлі довго не пообіймаєш — і вертається до машини, знову думаючи про те, як вона вчора назвала Брейді Хартсфілда — архітектор самогубства. Гарний вислів для людини, яка у вільний час віршує (не те, що Ходжес її вірші читав чи міг би прочитати), але Брейді б, напевне, вишкірився, почувши таке: це, на його думку, і близько не так. Брейді вважав себе князем самогубств.

Ходжес залазить у «пріус», купівлі якого домоглася від нього Холлі, й вирушає до доктора Стамоса. Він і сам трохи молиться: «Хай би це була виразка. Навіть така, яка кровить і яку треба зашивати…

Просто виразка.

Будь ласка, не треба нічого гіршого…»

21

Цього разу він не має часу прохолоджуватися в почекальні. Хоча він і приїхав лише на п’ять хвилин раніше, а народу там уже стільки, як у понеділок зранку. Не встигає він і присісти, як спортсменка-адміністраторка Марлі відправляє його в кабінет.

Белінда Дженсен, медсестра Стамоса, щоразу на річному медогляді вітає його веселою усмішкою, але цього ранку вона не всміхається, не всміхається й тоді, коли він стає на ваги і згадує,